Подвійне дно - Алла Сєрова

6

Колись давно доля звела нас під одним дахом — інтернат у паскудному містечку Березань, Павло Семенович Рожко, що завідував ним і був нам всім за батька, ми так і називали його — Старий. Все те було так давно і тепер знову наздоганяє мене, хапаючи за поли.

— Лізко, швидше, довго ти порпатимешся?! — Рудого б'є нетерплячка.

— Зараз, ось тільки складу портфель на завтра. Чого ти смикаєшся? Встигнемо.

— Ми завжди спізнюємось.

— Ну то й що?

Нема куди поспішати, та й не люблю я оті заняття з танців, дурницю Старий вигадав. Ну навіщо нам вміти танцювати такі речі, як вальс чи танго? До того ж, усім? Тим більше, що зараз так не танцюють. Та в Старого на все є своя думка: «Те, що вмієте, за плечима не носити». Ото й доводиться щодня бігти до танцкласу. А я не люблю щось робити прилюдно. От Ірка — в неї все виходить з першої хвилини, а я маю годину відпрацьовувати кожен рух, і в мене все одно не вийде так, як у неї — легко і природно. Це тому, що я надто висока. Добре, що Рудий теж добряче виріс. Є мені пара, але вигляд, мабуть, маємо доволі комічний. Тож якщо і взагалі не підемо, я не стану побиватися.

— Давай краще втечемо за територію і підемо до річки?

— А що на це скаже Старий?

— Чорті Добре, ходімо.

— Чого тобі ті танці так вадять? А мені навіть подобається.

Може, і мені б подобалося, коли б не Стась. З малого непомітного хлоп’яти вилюднів він минулого літа на високого парубійка, вже й під носом сіється в нього, чуб чорний зачісує якось так гарно, а очі… І я маю перед ним обертатися, як корова на льоду. А від того, що він десь поряд, руки й ноги взагалі клякнуть. Може, хтось би й спробував насміятися, та Ірка налетить, як кібець — тільки пір’я зі сміхованця посиплеться, були вже випадки. Дарма, що вона молодша на три роки, а бойова. Завжди хотіла мати таку сестру.

— О, наша прима-балерина таки прийшла!

Це Танька Петрова, тварюка, ненавиджу! Колись давно, щойно я з’явилася в інтернаті, то добряче відбила їй печінки, але вона, либонь, вже забула науку. Виросла Танька товстою, коротконогою, на диво злостивою і неохайною.

— Хто б говорив! Піди, соплі витри, воша недобита.

— Що ти сказала?!

— То ти ще й глуха? Чи вуха не чистиш? Попроси в Юхимівни мила та помийся, бо смердиш так, що хоч кватирку відчиняй.

Я й не думала, що вона така вразлива. Та обличчя її враз зблідло, очиці загрозливо звузились.

— Дівчатка, заспокойтесь негайно!

Мила вчителька танців Любов Юріївна, така собі граційна статуетка, що вона може зробити? А Танька втратила всі гальма. Власне, я навмисне роздратувала її, але більше танцювати я не хочу, тож після бійки мене випруть з групи. Таньчин кулак майнув близько, але я відхилилась і вдарила її ногою — так, як вчить тренер наших хлопців, а я підглядала в щілину.

Танька ще не зрозуміла, що сталось, як я вже, підстрибнувши, вцідила їй ногою просто в обличчя. От так. Тепер мене ніхто не примушуватиме танцювати ідіотські танці.

— Лізко, ти що, здуріла?!

Вірний Рудий перехоплює мою руку. Я бачу його зблідле обличчя.

— Зараз прийде Старий, що ти скажеш?

— Вона ж перша почала…

— Так.

Знайомий кабінет, затишне крісло. Тільки воно стало не таке просторе, бо я виросла. А між бровами в Старого залягла знайома зморшка.

— Що мені тобі сказати? Вчишся ти добре.

— Так.

— Маєш авторитет у колективі.

— Так.

— Ростеш гарною, подобаєшся хлопцям.

— Не думаю.

— Але всі проблеми вирішуєш бійкою.

— Вона перша почала.

— Тобі так подобається Стась?

Він бачить нас наскрізь. Я не знаю, як це в нього виходить. Може, тому, що він любить усіх нас і в нього за нас болить душа? Мабуть. Але що я йому скажу? Я ніколи не брехала йому. Він подарував мені Дім.

— Подобається.

— Лізо, я не буду тебе силувати. Не хочеш танцювати — не треба. Слід було просто мені сказати, розумієш?

— У мене нічого не виходить, всі дивляться…

— Гаразд. Іди.

Я бачу, що він сердиться на мене, але він пробачить, я знаю. От тільки що ж тепер?

— Лізко, як ти її! Просто клас! — Стась і Рудий чекають мене у коридорі. — Старий сердиться?

— Так.

— Чорт з ними, з тими танцями. Ходімо до річки.

Там є у нас халабуда, ми там палимо багаття, печемо нанизаний на прутики хліб. Ірка любить поспівати, ну а я просто посидіти разом, бо вдома ми всі в різних спальнях, а в загальній кімнаті не можна посидіти отак — відчуваючи нашу спільність. Не вистачає тільки Кирпи, але він то приходить, то знову десь шаландається. Старий розмовляє з ним про життя, та Кирпа нічого з собою не вдіє: тягне його в мандри. Йому нудно на одному місці, ми його розуміємо. Мабуть, Старий теж розуміє, бо щоразу приймає його назад.

— Привіт, равлики!

— О, Кирпа! Ти звідки? — Рудий посувається і приятель сідає поряд, дихаючи тютюном.

— Здалеку. Є щось поїсти?

Ми пригощаємо його печеним хлібом. Кирпа старший за нас, йому вже шістнадцять. У нього кругле обличчя, круглі блакитні очі, привітні і трошки хитрі, повні губи і кирпатий ніс. Є в ньому щось таке, що прихиляє до нього всіх. Він розумний, все хапає на льоту, от тільки його огида до пенатів зводить нанівець зусилля викладачів. А Кирпа, власне, освіти і не прагне.

— Світ такий великий, равлики! Нема часу гибіти у школі. Не всім бути вченими.

Ми слухаємо його розповіді про те, де він був, що бачив. З цього року в Кирпи з’явилися нові враження — дівчата. Він намагається розповідати нам, хизуючись, та мені чомусь стає огидно. Це так не схоже на нашого Кирпу, він говорить неприємні речі. Тому я встаю і йду. Хочеться їм слухати гидоту — хай, а я не буду. То тільки Танька любить про таке, може, й сама вже спробувала, а мені гидко.

— Лізко, ти що? — Кирпа хапає мене за руку. — Ну, чого ти?! Як ти така ніжна, то я не буду.

Його рука, наче ненароком, обіймає мене. Власне, нам доводилось і борюкатись, і купатися в річці, топлячи одне одного, але сьогодні оте торкання Кирпи — зовсім інше, я відчуваю.

— Забери руки.

Він дивиться на мене трохи здивовано, але я бачу, що це гра. Він