Подвійне дно - Алла Сєрова

фантазій все й треба консервувати. Китайці вважають, що секс подумки — абсолютно повноцінний. Тому краще фантазувати, бо коли справа доходить до чогось реального, виявляється, що все зовсім не так, як я це уявляла. Наприклад, у об’єкта фантазій неприємний запах з рота чи під пахвами, або смердять ноги, або волохаті сідниці, або він намагається схилити мене до екстремального сексу, а найчастіше — хоче все і одразу, але тільки в одні ворота. Що при цьому відчуваю я, нікого не цікавить. Тому я віддаю перевагу фантазіям. Так, хлопче, я пофантазую на твою тему кілька днів чи тижнів — і викину з голови. Так буде краще для нас обох, і ми зможемо лишитися друзями. Знаєш, я вже давно навчилась наступати собі на горло. Щастя це мені не додає, але береже від болю. Тож не дивись на мене так. Я теж хочу тебе, але це нічого не міняє.

— Мені час іти. Відпочивай, але дивись, не підходь до вікон, не бери слухавку і не відчиняй двері. В Рудого є ключ…

— Ти говориш це мені щодня.

— Так. Це щоб ти не забув.

— Я не забув.

Він дивиться мені в очі, я відчуваю тепло його долоні — він поправляє мою зачіску. Для мене оце найеротичніша річ, коли є відстань і спрага. Та саме у нездійсненності і полягає краса.

— Я чекатиму тебе.

Я сьогодні швидко впоралась зі справами, надворі щойно стемніло. Осінь, темніє рано, ліхтарі впираються головами просто в космос — там, за темрявою, видно безкінечність. Коли я уявляю її, мені стає моторошно. Мені часто сниться сон, наче я потрапила в космос, і мене несе кудись у порожнечу, а навкруги величезні планети. Як мені тоді страшно, хто б знав!

— Лізо, яка зустріч!

Знову — зустріч. Голос такий знайомий, та я не хочу його чути. Це ще один з привидів минулого, про який ми з Рудим намагаємось не згадувати. Щоправда, Рудий менш безапеляційний в цьому питанні, він більше Ірку судить, ну а я — ні. Я цей голос чути не хочу — і квит.

Але нахаба страшенно настирливий. Кому це, зрештою, знати, як не мені! Ось, стоїть, зуби продає, негідник і продажна шкура. Ненавиджу цього типа. Іуда.

— Ну, Лізо, то ти така вперта? Власне, про що я питаю? Звичайно ж, ти не змінилась. І все така ж красуня. Будь ласка, зачекай.

— Ну?

Він змінився. Змінився, як і всі ми. Колись він був просто худим чорнооким вовченям, одним із великої зграї. Колись він не мав такого одягу, не носив прикрас і не вмів себе поводити. Життя таки добряче шліфонуло його, та оте вовченя в ньому виросло в великого вовка. І очі його такі самі: чорні, сторожкі і жорстокі. От тільки зараз його мальована мармиза розпливлась у посмішці, наче скарб знайшов. І зуби в нього, клятого, ніколи не болять!

— Лізо — Елізо, зглянься на моє безголов’я, ну подаруй хоч один погляд! Ох, гарна ти, Лізко, я думав, станеш з роками гіршою, а ти така гарна, що в мене аж дух перехоплює. Я таки розумію, чому джентельмени люблять блондинок!.

— Чого тобі треба?

— Питання по суті, — очі його вже не сміються. — Дехто хоче поговорити з тобою.

— Хто це — «дехто», і що йому треба? Я не лізу в справи бандитів, я нікого не знаю і не хочу знати, і говорити ні з тобою, ні з твоїми приятелями не бажаю. Ясно?

— А ти все така ж добра. Ніяк не пробачиш мені?

— До побачення.

— Чекай.

Його рука впіймала мою долоню. Я здригнулась. Я вже поховала це, давно поховала, але його дотик такий знайомий. І його шалені очі, так близько. Я думаю тільки, скількох жінок цілували його уста — після мене? Скільки їх було з ним, з ким він іще кохався і казав те, що колись казав мені? Мабуть, чимало було кретинок, які купились на його палкий погляд. А його цікавило тільки те, що між ногами. Я це збагнула, та не одразу. Надто молодою була. І мала цілу купу ілюзій.

— Почекай, будь ласка.

Це щось нове. Таки з’явились якісь манери? Тільки не забувай, хлопче, що на мене це не діє. Я знаю тебе так, як ніхто інший.

— Я поспішаю.

— Ні, послухай. Справа надто серйозна. В мене є… скажімо, діловий партнер. І в нього віднедавна виникла одна проблема. Він хоче поговорити з тобою. Просто поговорити, це не забере багато часу. І тобі нічого не загрожує. Я б не підставив тебе, ніколи. Він обіцяв, що… Власне, я теж там буду.

— Суть справи?

— Ірка.

— То твій партнер — Деберц?

— Так. Чорт, ти розумна і зла, як змія. Я вже й забув, якою ти можеш бути. Поїдемо, прошу тебе.

— А якщо не схочу?

— Ну, чого ти?..

Звичайно ж, я знаю, що буде. Мене просто запхають в машину і все одно відвезуть туди, куди й збирались. Просто він дає мені змогу зберегти гідність. Він теж добре знає мене, і цього не треба забувати.

— Я втомилась, знаєш? За годину маю бути вдома.

— Як скажеш.

Я сідаю в салон темного БМВ і машина м’яко рушає. Він сидить поруч, я чую запах дорогого одеколону. Він так і не почав палити, здоров’я береже, не інакше.

— Лізо…

— Стасю, я не хочу з тобою розмовляти, ні на які теми.

— Чорт, ти завжди була така затята!

— Отож.

— Послухай, будь ласка, ну послухай же! Я багато думав про нас з тобою. Так, я вчинив дурницю, визнаю. Я був надто молодим, я гадав…

— Я знаю. Ти вважав, що в тебе попереду так багато, ти зустрінеш когось, кращого за мене, так? І тому ти втоптав мене в багнюку і пішов своєю дорогою. Ти про це думав?

— Лізо, я… я визнаю. Але стільки років минуло, а я так і не зустрів нікого…

— І тепер ти вирішив, що варто повернутися і витягти мене з болота? Я вилізла сама. Ну, хай не сама, Рудий допоміг. А ти тепер…

— Але ми можемо почати все знову.

— Навіщо?

— Бо я все ще кохаю тебе.

— Заїжджена пісня.

— Але це правда. Єдина правда, яка в мене є.

— Це ти так кажеш.

— Лізо!

Я мовчки відвертаюсь до вікна. Мене більше не хвилює його присутність. Він байдужий мені. В цю хвилину я зрозуміла: він байдужий мені, ми існуємо в паралельних світах. І я не хочу нічого міняти в даному