В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Влаштують. Якщо ти кров на аналіз негайно надішлеш.

- Раскольнікова на тебе немає, мучитель! Вже надіслав. Тільки по результати сам зайдеш.

На тому й порішили. Я чемно відмовився «обмити» все це діло «спірітусом віні ректифікатом» і пішов собі на сонечко, пригадуючи, де тут найближча кав’ярня. Хлопці казали, що в хлібному на вулиці Чекістів уже кілька тижнів варять - і то непогану. Навіть найвередливіші в Києві поцінувальники з міністерства закордонних справ регулярно забігають. А народ з Інституту історії партії взагалі годинами не вилазить. Тож треба і собі засвідчити.

І тут на виході мене знову, за всіма законами життєвої драматургії, ледь не збили з ніг захеканий санітар у брудному халаті і неголений дядько у зеленому галстуку. За ними бігли ще троє теж не дуже тверезих родичів, виправдовуючись на ходу. Санітар кричав у відповідь:

- Вам шо, повилазило? Дивитися треба! А якби ми вас до цвинтаря не догнали, то куди б?…

- А вони ж у вас усі такі однакові, що не розбереш. І потім - там світла немає, темно, як у негра… не скажу де!

- Нормальна людина рідну матір навпомацки пізнає, - не поступався санітар.

- А це не матір, це теща! - захищався родич.

- Тим більше! - зрадів санітар. - Я би двадцять разів перевірив, чи то вона і чи справді вмерла.

Я здійняв над головою стиснуті в кулак руки і загорлав, переполохавши всю околицю:

- На каву, на каву, на каву!

Потім повернувся і подибав дворами і сходами через Богомольця на Чекістів. По дорозі ввічливо привітався з нашим Міністром, котрий ішов на роботу, як завжди, пішки і без охоронця. Здається, він навіть щось у мене запитав. Але несуттєве.

Наші не збрехали: каву на Липках варили непогану. Гарячу, міцну, а головне - пахучу. Я, не поспішаючи, висьорбав чистеньку незалапану чашку, випадково підслухав новий анекдот про радянських дипломатів і дійшов висновку, що можна рушати до ресторану. В самий раз - персонал уже зібрався, а клієнти ще не набігли.

Як завжди у цю пору, Липки були майже порожніми. Дітвора вже сиділа за партами, актори театру юного глядача ще тільки підтягалися на репетицію. Я демонстративно перейшов вулицю Рози Люксембург аби обминути якомога далі міську Контору, нахабно порушуючи правила, перебрів через вулицю Кірова навскоси і повернув ліворуч. На площі перед Верховною Радою не було нікого, тільки вітерець ганяв перші опалі листочки. Я подумав вкотре: який сенс будувати таку величезну споруду аби збирати сюди людей двічі на рік по два дні?

Від автора: саме так, хоча зараз у це дуже важко повірити. До осені 1990-го року сесійні засідання Верховної Ради УРСР відбувалися двічі на рік - навесні і восени. І тривали по два дні. А більше й не треба було - аби щоразу одноголосно підтримати лінію партії і уряду, не замислюючись над тим, куди вона веде. Всі до одного депутати Верховної Ради працювали за сумісництвом… а власне - НЕ працювали. Всі необхідні документи, включно з бюджетом і законопроектами, розроблялись і затверджувались спочатку в Раді Міністрів, а потім у ЦК КПУ. А депутати лише зводили руку горі. Бо парламент Радянської України був суто пропагандистською фікцією. Хоча задля справедливості слід зазначити, що утримання цієї фікції обходилося народові набагато дешевше, ніж видатки на нинішнє демократичне збіговисько чотирьохсот п’ятдесяти професіоналів.

Олекса Сирота:

Коли я проходив повз праве крило Маріїнського палацу, туди підкотила чорна «Волга» і з неї вийшов худорлявий, зовсім сивий чоловік. Обличчя здалося мені знайомим, я ввічливо привітався, сивий кивнув у відповідь і зайшов до Комітету захисту миру. Лише коли я повернув по алеї ліворуч до стадіону, то пригадав, що це Олесь Гончар. І що з того часу, коли я його востаннє бачив, а було це ще на четвертому курсі нашої «бурси», волосся класика побіліло зовсім.

На щастя для слідства персонал ресторану «Динамо» працював не через добу, а тиждень через тиждень. Тож учорашня зміна вже була на місці, що позбавляло мене від необхідності або чекати добу, або ганяти, висолопивши язика, по місту в пошуках потрібного свідка. Тому я дозволив собі постояти якусь хвилину на самій горі, над верхнім ярусом трибун стадіону і помилуватися бездоганною навіть на цю пору зеленню футбольного поля. А вже потім пішов шукати того, хто мені потрібен.

Із цим проблем не було. Попереджений метрдотелем офіціант не просто чекав на мене, а й розклав на поки що не сервірованому столі корінці всіх рахунків за вчорашній вечір. А сам стояв поряд, досить талановито зображаючи скривджену цноту.

- Відбій бойової тривоги! - скомандував я. - Із цього мотлоху мене цікавить лише один папірець. Здогадуюсь - метр не сказав, звідки я? От сатана!

- Так ви не з обехаесу? - зрадів офіціант.

- Хвалити бога торгівлі, ні! Всього лиш кримінальний розшук, убивча бригада.

Офіціант з полегшенням перевів подих.

- А, ви