Худий - Дешіл Хеммет
— Чотири тисячі і є спадщиною дядька Джона? — припустив я.
— Схоже на те. От комедія! Ніколи не думав, що вона водить його круг пальця. Треба перевірити інші суми, що я їй передавав.
— Тобі відомо про її ув'язнення в Клівленді за шантаж?
— Ні. Що, справді?
— За свідченням поліції, вона була засуджена під ім'ям Роди Стюарт. Звідки її викопав Уайнент?
— І гадки не маю, — похитав він головою.
— Може, ти знаєш, де вона народилась, хто її родичі тощо?
Він знову заперечливо похитав головою.
— З ким вона була заручена? — поцікавився я.
— Я й не знав, що вона була заручена.
— Вона носила обручку з діамантом.
— Це для мене новина. — Він заплющив очі й замислився: — Ні, не пригадую навіть, щоб бачив обручку. — Поклавши руки на стіл, він посміхнувся до мене. — Чи є надія, що ти виконаєш його прохання?
— Слабка.
— Так я і думав. — Він торкнувся листа. — Ти знаєш тепер про його почуття не менше за мене. Що б могло змінити твою думку?
— Я не…
— Можливо, мені слід умовити його зустрітися з тобою? Я б міг сказати, що це єдиний спосіб…
— Я готовий поговорити з ним, — зауважив я, — якщо він буде відвертіший, ніж у листі.
— Тобто, — нешвидко спитав Маколей, — ти підозрюєш його у вбивстві?
— Мені нічого невідомо, — заперечив я. — Так само, як і поліції. Якщо вони навіть знайдуть його, то не зможуть заарештувати за браком доказів.
Маколей зітхнув:
— Важко бути адвокатом дурня. Я спробую переконати його, та боюсь, що нічого з того не вийде.
— А які його фінансові справи, хотів би я знати? Чи він так само міцно стоїть на ногах?
— Майже. Депресія, звичайно, його торкнулась, як і всіх нас, і тепер, коли виробництво завмерло, він не має відрахунків з плавки, а проте отримує свої 50 чи 60 тисяч щороку за патент пергаміну і звуковбирних матеріалів й, окрім того, має надходження з інших джерел, таких як… — Він затнувся і різко спитав мене: — Ти хвилюєшся, чи зможе він тобі заплатити обіцяну суму?
— Ні. Просто поцікавився. — Тут я згадав про інше: — А якісь інші родичі, окрім колишньої дружини й дітей, є в нього?
— Сестра, Аліса Уайнент. Але вже давно не розмовляє з ним — чотири чи п'ять років.
Я вирішив, що йдеться про тітку Алісу, до якої Йоргенсени не пішли на різдво.
— А чого вони посварились? — спитав я.
— Якось він дав інтерв'ю одній газеті, в якому зазначив, що на його думку, п'ятирічний план росіян не зречений на провал. Оце й усе, власне.
Я розреготався.
— То вони обоє…
— Вона ще більше ніж брат. Геть усе забуває. Коли Уайненту вирізали апендицит, вони з Мімі наступного дня поїхали в таксі до нього. З лікарні назустріч їм трапився катафалк. Міс Аліса зблідла і, схопивши Мімі за рукав, прошепотіла: «Послухай, люба, а якщо це повезли… як там його звати?»
— Де вона живе?
— На Медісон-авеню. Її телефон є в довіднику. — Він завагався. — Тільки я не думаю, що…
— Не збираюсь її турбувати.
В цю мить пролунав телефонний дзвоник. Маколей узяв трубку.
— Алло!.. Так, як… Хто?.. Так, так… — Він міцно стулив губи й вирячив очі. — Де? — Знову послухав. — Звичайно. А можна? — Подивився на годинник. — Домовились. До зустрічі в поїзді! — Поклав трубку. — Це був лейтенант Гілд, — повідомив він. — Уайнент зробив спробу накласти на себе руки в Аллентауні, штат Пенсільванія.
13
Коли я прийшов до «Пальме-клабу», Дороті з Квіном вже сиділи в барі. Вони мене не помічали, доки я став поруч із Дороті й привітався:
— Привіт, дітки!
На Дороті була та сама сукня, що й під час нашої останньої зустрічі.
Дівчина вирячилась на мене, потім зиркнула на Квіна і спалахнула.
— Ти все йому розповів!
— Маленька сьогодні сердита, — весело пояснив Квін. — Я придбав тобі ті акції. При бажанні можеш купити ще. Що питимеш?
— Віскі з пивом. Ти чудова гостя, Дороті — накивала п'ятами, не надряпавши й слова.
Дороті повернулась до мене. Подряпини на її обличчі по-бліднішали, синців майже не було видно, губи не виглядали припухлими.
— Я вам вірила! — проказала вона, трохи не плачучи.
— Ти про що?
— Ви все чудово розумієте. Навіть коли ви пішли на обід до мами, я вам ще вірила.
— То й що?
— Вона сьогодні геть люта, — устряв Квін. — Не дратуй її краще. — Він узяв дівчину за руку. — Ну-бо, ну-бо, люба, заспокойся…
— Стули пельку, прошу! — Дороті висмикнула свою руку. — Ви розумієте, про що йдеться, — звернулася вона до мене. — Ви посміялися з Норою у мами з мене й…
Зрештою я збагнув, що сталося.
— Це вона так тобі сказала, а ти й повірила? — розреготався я. — У двадцять років даєш себе дурити, як маленька. Вона, напевно, подзвонила тобі, щойно ми вийшли. У нас спалахнула суперечка, і ми швидко забралися геть.
Дороті похнюпила голову і жалібно простогнала:
— Боже, яка я дурепа! — Вона вчепилася за мене обома руками. — Знаєте що? Ходімо до Нори! Я мушу негайно перед нею вибачитись. Я просто паршивка. Так мені буде й треба, якщо вона…
— Звичайно. Але в нас ще гора часу. Спершу скропимо душу.
— Братику Чарлз, — озвався Квін, — дозволь потиснути твою мужню руку. Ти повернув сонце нашій крихітці й радість мені… — Він перехилив склянку. — Нумо, ходімо до Нори! Питво там не гірше й коштує дешевше.
— А то б лишився тут краще? — запропонувала Дороті.
Він розреготався і похитав головою.
— Тільки не я. Ніка ти, може, ще й умовиш, а я не відчеплюсь від тебе. Цілий день я терпів твоє скиглення, тепер хочу насолодитись теплом.
Коли ми прийшли до «Номенді», то знайшли у Нори Гілберта Уайнента. Він поцілував сестру, потис руку мені, а потім, після того як був представлений, — і Гаррісону Квіну.
Дороті відразу кинулась гаряче, безладно і довжелезно вибачатися перед Норою.
— Облиш! — зупинила її та. — Справа не варта й дірки з бублика. Якщо Нік сказав тобі, буцімто я образилась чи розсердилась, то він просто грецький брехун. Скидай-но своє пальто!
Квін ввімкнув радіоприймач. Саме вибивали часові сигнали. Після останнього удару годинник показував п'ять годин 31 хвилину і 15 секунд за середнім південно-східним американським часом.
— Візьми на себе обов'язки бармена, — звернулася Нора до Квіна. — Ти ж бо знаєш, де все стоїть. — Вона пішла зі мною до ванної. — Де це ти її знайшов?
— У барі. А що тут робить Гілберт?
— Прийшов побачитися з нею, як він каже. Дороті вчора не ночувала вдома, і він
