Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

— То чому ж ви все-таки пішли від них? Напевне ж, була якась причина? Тим паче, ви працювали за угодою.

Ева перекинула на груди товсту косу, зав'язала голубу стрічку.

— Я злякалася!

— Чому?

— Одного разу Вінченціу не зачинив шафу, і хоч хазяйка не дозволяла нишпорити по шафах, мені стало цікаво, я заглянула. Хай бог милує, що я побачила! Жінка там стояла.

Дід насупив брови.

— Яка жінка? Думайте, Ево, що ви кажете!

— Правду кажу, гола жінка там стояла. Я ж сама бачила. Я тоді закричала з переляку, похапцем зібрала свої речі й утекла від них.

— А який вигляд був у тієї жінки, не пригадуєте? Ви не спробували заговорити з нею?

Ева заплакала.

— Ну ви б самі подумали, хіба зможеш слово мовити, коли побачиш отаке? Стоїть у самих трусиках і регоче, тільки голосу я не чула. А волосся в неї довге, золотисте. Дуже вродлива.

— А ви не розгледіли, може, то була Йоана, чи Дойна, або інша дівчина, що приходила до них? Раніше ви її не бачили?

— Схожа на Йоану, але, здається, не вона. А може, й вона, бог його знає. Я тоді як вискочила, то бігла, не оглядаючись, аж до своєї подруги Аджі. Вона в них працювала переді мною і теж утекла, бо хазяйка давала їй гроші, щоб вона загравала з отим хворим Вінченціу, каже, йому тоді покращає. Ну хто ж із отаким заграватиме? Хазяйка думає, що як ми сюди приїхали здалеку, то за гроші згодимось на все. А ми не по гроші приїхали, а щоб навчитися вести господарство, дома в нас є хлопці, бо ми чесні. А хазяйка втовкмачила собі в голову, що селянка може продатися за гроші й дияволу, прости мене, господи, що промовила це слово.

— Ево, після того, як ви втекли від них, ви нікому не розповідали, що там бачили?

— Нікому. Коли прийшла хазяйка, я сховалася, а з нею говорила Аджі. Вона сказала, що в мене померла мама, і я поїхала додому. Це не дуже великий гріх, бо моя мама давно померла. Ми інколи кажемо неправду, коли нам у когось не подобається і ми хочемо піти.

Дід занотував щось на одну з карток, які завше мав при собі. Хотів іще спитати в Еви про жінку в шафі, але подумав, що вона більш нічого не знає. І повів розмову інакше:

— А Йоана часто приходила до них?

— Вона була вродливиця. Приходила і тоді, коли дома буз сам Вінченціу, розмовляли вдвох. Він хоч і страшний, але не дурний, я з ним теж балакала. Тільки дуже потворний, аж дивитися страшно. Йоана ходила з ним і на прогулянку, брали й собаку. А Василе, його молодший брат, навіть не балакав із ним, і коли до нього хтось приходив, він проганяв Вінченціу, щоб той сидів у своїй кімнаті. Я двічі бачила, як Василе замикав його на ключ. Бо я вам скажу, Василе соромився такого брата. І Йоана спочатку не знала, що у Василе є брат, довідалася пізніше. Це було при мені. Вона почула, що хтось плаче, і схотіла побачити, хто, а Василе не бажав учинити її волю. Він сказав їй, що у нього є хворий брат. Ну вона все-таки побачила Вінченціу і дуже жаліла його. А раз вона прийшла до них із тією, з Дойною. Вони принесли кілька валізок одягу і більше години то вдягалися, то роздягалися, поки всіх платтів не переміряли, а Вінченціу був тоді дуже веселий, показував на них пальцем і повторював: «Манекени, манекени». Бог знає, що воно таке.

— А Василе був дома, коли вони влаштували цей парад моделей?

— Так. І він дуже сердився і не хотів дивитися на них. Він і з матір'ю своєю лаявся, казав, щоб віддала хворого в лікарню, бо він через нього не може нікого запросити до себе. А одного разу сказав, що піде з дому, бо не може більше жити в божевільні. Хазяйка дала йому ляпаса, і він два тижні не розмовляв з нею.

— А лікаря Петрашку ви коли-небудь бачили?

— Отого вродливого, з довгим волоссям?

— Так, його, — сказав Дід.

— Бачила, він справжній красень. Доводиться братом хазяйці чи якимось іншим родичем. Учащав до них. Я не раз подавала йому їсти, хазяйка загадувала. Коли він приходив, Василе зачинявся у своїй кімнаті і на всю вмикав радіо, не виходив, поки той красень не піде.

Дід знову щось записав на картці і глянув на бабуню. Та вже спала.

— Вони часто отак засинають, старенькі вже, дев'яносто років, — пояснила Ева і підклала бабусі подушку під спину.

— Леонте Скурту весь час сидів дома? — запитав Дід.

— Та ні, зовсім не сидів. Ото встане, поїсть і йде на прогулянку чи бозна-куди. Повертається пізно. Повечеряє — і до паперів. Хоч і на пенсії, а підробляв у кількох ресторанах, рахунки їм складав, він дядько грамотний. До мене гарно ставився: і про село розпитає було, як там люди живуть, і коли в мене весілля. Бо він добряк. Я рік працювала в Галаці й два в Бакеу, і ніхто мене ніколи не питав ні про Пішту, ні про батька, ні про те, як нам дома живеться. А в мене чотири сестри, я — найстарша. На різдво буде в мене весілля, і тоді піде на роботу менша сестра, бо всім треба навчитися. Як уміло ведеш господарство, то й чоловік по шинках не тиняється, дома йому приємніше, бавиться з дітками. Я вже вмію готувати двадцять страв, а ота лікарка навіть чаю не вміє заварити, тільки кави приготує. Якби я була мужчиною, ніколи б не одружилася з жінкою, яка геть нічого не тямить у господарстві. Правда, хазяйка руки берегла, вона ж вродливиця, і мені здається, — хоч, може, я й дурна, але я вам скажу, — добра в неї душа. Бо я ніколи не бачила, щоб отак мати побивалася за своїм дитям, як вона.