Смерть манекенниці - Петре Селкудяну
— На скільки років Вінченціу старший за тебе?
— Майже на три.
— То йому було три роки, коли він упав з балкона?
— Так, два з чимось. Але мама ніяк не може вибачити собі цього випадку. І вечірки, які в нас інколи бували… Врешті, думайте про мене, що хочете… Але я певний, що вона влаштовувала ці вечірки не заради мене, а для Вінченціу. Він тоді весь час займався магнітофоном, міняв стрічки і був дуже задоволений. Вінченціу не відсталий розумово, ви можете легко пересвідчитися в цьому. Але бувають моменти, коли він перестає бути самим собою.
— Тобто як?
— Не можу вам цього пояснити.
— Ти помічав тоді щось незвичайне?
— Хоч ми й живемо в одній квартирі, але мені важко відповісти на це запитання. Коли з батьком сталося таке лихо, мама розділила його кімнату надвоє і поселила Вінченціу окремо. Доти він спав у холі. Мама ніколи не залишала нас на ніч в одній кімнаті. Якби вона так наполегливо не лікувала його, він був би зараз у жалюгідному стані. Хоч він і старший за мене, але говорити почав значно пізніше. Це я добре пам'ятаю.
— Вінченціу буває сам у місті?
— Так. Чому ви запитуєте? Я ж вам казав, він — зовсім нормальна людина, і коли б не його голова, ніхто б на нього й уваги не звертав. Його дуже травмують цікаві, а інколи й злякано-презирливі погляди чужих людей. Мама постійно бореться з цим комплексом, пригадую, вона просила Йоану й Дойну, щоб вони дивилися на нього спокійно, як на звичайного хлопця.
Дід хотів пригостити Василе сигарою, але той відмовився.
— Скажи, будь ласка, мама часто не буває дома?
Юнак уважно поглянув на Діда, не розуміючи, куди він хилить.
— Лікарку викликають і вночі. Мама працює ще й у платній поліклініці. Та хоч би де була, часто телефонує додому, розмовляє або з батьком, або з Вінченціу.
— А з тобою ні?
— Дуже рідко. Я розумію, чому. Адже я здоровий, а вона мусить піклуватися за них.
— А цієї ночі, коли скоїлося нещастя, тобто перед цим увечері, ти був у місті з машиною?
— Ні, вчора на ній їздив Петрашку. Бо він лише сьогодні, ви можете це перевірити, забрав свою з ремонту.
— Якщо ваша машина була в Петрашку, то як ти міг довідатися, що її викрадено? Ти ж сам повідомив у міліцію?
Василе трохи помовчав.
— Я хочу сказати вам усю правду. Сьогодні я вже був нещирий з вами в одному випадку, і ви не можете собі уявити, як це мене мучило. Хоч мама й просила мене змовчати, я не можу, вважаю, що це буде нечесно й неправильно. Близько десятої вечора Петрашку залишив машину під нашими вікнами. О десятій знайомий хлопчик, він живе на другому поверсі, піднявся до нас і сказав мені, що хтось поїхав нашою машиною. Я підійшов до вікна — справді, машини не було. Негайно зателефонував до міліції і сам пішов у відділення, говорив із черговим лейтенантом. Коли повернувся, мама була вже дома. Я все їй розповів, а вона обізвала мене дурнем і сказала, що дозволила взяти машину Петрашку. І додала, що я панікер і взагалі не мушу забувати — машина не моя, а її. Я пішов до своєї кімнати. Чув, як вона повідомила в міліцію, що машина знайшлася.
— А батька тоді дома не було?
— Був. Але він о дев'ятій лягає спати. Мама спить у холі. Я чув, як вона потім вийшла на вулицю. Я лежав у постелі, але заснув не відразу. Коли прокинувся, першою була думка про машину. Поглянув у вікно — машина на місці. Тоді я спокійно заснув.
— А про що змовчати просила тебе мама?
— Про її дзвінок у міліцію, що машина знайшлася.
— Цікаво, цікаво, — промовив Дід і замислився. — Будь ласка, ще одне запитання: учора вдень Йоана приходила до тебе?
— Так, батько казав, що вона була в нас після обіду. Я її не бачив, бо щодня сиджу в бібліотеці архітектурного інституту. Читаю. Мені там подобається.
— І ти не здивувався, що Йоана шукала тебе?
— Звісно, здивувався. Телефону в неї немає, то я відразу пішов на її квартиру. Дома її не було.
— А як ти про