Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
— Я пам’ятаю.
— То я побіг? — Із Новоріччям тебе.
Узула капці, підперезала теплого довгого халата, повимикала світло. Новорічна ніч накрила місто чорним рядном. А під ним світилися всі вікна довкіл, рипіли сніговими стежинами перехожі. Де вона, та Америка з Лідкою і моїм синочком? Чи існує взагалі?
«Єслі кто-то коє-гдє у нас порой чесно жіть нє хочєт», — бадьористо проспівав мобільник, зробив павзу. «Значіт, снова нам ідті в нєзрімий бой, служба дні і ночі». Стасові витівки. Куди в біса натискати…
— Кулик, — звично відказала.
— Альо, гараж? — сказала рура Стасовим голосом. — Захочете говорити, тисніть зелену пумпочку, не захочете — червону. Слава праці!
Зазирнула в холодильник. Пустка. Олії катма, сало скінчилося. Дві зів’ялі картоплини. Задзеленчало.
— Що ви робите зараз? — запитав Командо.
— Розмірковую, чи йти до магазину по хліб, чи ні.
— За півгодини я заберу вас. Маю цікаву інформацію. І Зірка запрошує.
«Кандид слухав пильно і вірив щиро; він мав Куніґунду за надзвичайну красуню, хоча ніколи не насмілювався сказати їй про те. І вважав, що після щастя народитися бароном Тундер тен Тронком, другий ступінь щастя — це бути Куніґундою, третій — бачити її щодня, а четвертий — слухати вчителя Панґлоса, найбільшого филозофа того краю, і отже — всієї землі».
На цьому пеані жінкам сьогоднішня порція Вольтера скінчилася. Новий Рік! Уря-я-я-я! Зірка позакривала всі комп’ютерні вікна, наостанку зганяла партію в «солітера», оповила гіпсову голову Франсуа Марі золотавим блискучим дощем. Замість лаврового вінка. Зглянувшися на момент, Вольтер затримав її увагу лише на хвильку. «Мадам Командо, ви запитували про причини з’яви серед нас поганих людей. Я поміркував на дозвіллі. Назвемо найвищий інтелект Богом. Бог сотворив світ, але не дав людям правил Добра і Зла. Натомість дав так званий природний закон, який усі зрозуміли по різному. І заходилися втілювати, хто як утямив…
Кожен прагне панівного становища, але один веслує до нього сам, а другий висмоктує поживні речовини з ближнього. Саме тут — кордон між добром і злом. А для чого так зробив Бог, треба запитувати в самого автора проекту. Маю новорічне побажання». — «Прошу, пане Вольтере». — «Скажіть, сіль ву плє, своєму котові, аби стрибав на кватирку якимось іншим шляхом, бо він таки мене колись скине. Ґран мерсі за увагу».
Зірка переставила бюст Безсмертного на безпечніше місце.
Кулик і Командо поралися на кухні.
— Няув, — виступив Макс, пильно уп’явшися в Кулик люмінесцентними жовтими очима.
— Рекет, — Командо подав котові на долоні шматочок.
Макс підживився, тернув вусами об холоші Командових штанів і метнувся до кімнати. Звід там зашелестів поліетиленовим кульком.
— Дія друга, з’ява перша, — оголосив Командо, димлячи в кватирку.
На порозі вродився великий кульок із малюнком Діда Мороза на боці. Лантушок сичав, нявчав, кермував до середини кухні, зупинився, натрапивши на ноги Кулик. Тетяна Іванівна зойкнула, впустила цигарку на стіл. Удоволений Макс вистромив писка — ага, налякалася?
— Можна кота на руки взяти?
— Це ви в нього самого запитайте.
— Підеш до мене, Максику?
Кіт гонорово затремтів напруженим хвостом і вийшов з кухні.
— Диму не любить. Від Нового року зав’язую з курінням, хоча Зірка іноді навіть просить покадити.
— Надто люлькою з голландським тютюном, — озвалася з кімнати Зірка. — Довго ще ви там?
— Дві секунди! Останні мазки майстра.
Командо заходився біля розпеченої духовки.
— А знаєте, Тетяно Іванівно…
— Просто Тетяна. -… Це ж я проводжав Лідку до Америки. Я тоді вирахував «Деметру» логічним шляхом…
— Нічого не розповідай без мене. Я теж хочу послухати чужих таємниць. І бігом до столу — бо спізнимося загадати бажання, — зазирнула Зірка.
— Дорогі жінки! — Командо підвівся. — Ми з Максом від імені сильної статі щиро вітаємо вас з наступним роком. Ми всі пережили чимало, всі на щось сподіваємося, нехай усе погане щезне в минулому. Як каже Зірка: шануймося, бо ми того варті!
Кулик почувалася, як ото в бестселері «Життя після смерті». Збігалися всі прикмети. Вмерла, відлетіла і вже бачила себе згори — незугарну, безпорадну, без надії, без майбутнього. Аж щось сказало — живи. Ти ще молода, маєш друзів, маєш сина. Радше — можеш його знайти. Здолання бар’єру від животіння до життя приголомшило, мов вибух. І як вибух не дало часу на роздуми.
Думати, діяти, їхати, летіти, знайти.
— Я зайвий раз переконався, жінки — не люди.
Не про присутніх мова. Вони, як кішки, прилетіли з прибульцями з якоїсь Альфи Центаври і зберегли непідвладні людському розумові знання та вміння мімікрувати, перевтілюватися, не здивуюся, якщо й левітувати або телекінезувати. Маєш справу з жінками — нічому не дивуйся. Лідка в усьому випереджала мене на крок, на півкроку. Доганяв, а не наздогнав.
— А як ви на неї вийшли?
— Коли мене випустили з криміналу під чесне слово, що я закладу Зірку, я пройшовся по всьому колу Зірчиних знайомих, знайшов Олега Ткача…
— Я теж його знайшла, — вставила Кулик.
— Телебазіка Ткач здав мені Живолупа. Той розкрив секрет вербування вагітних для «Деметри», не без певного тиску з мого боку, видав і свою оборудку з Олійник, саме він допоміг Лідці й сина з собою вивезти. Так я спіймав Лідчиного хвоста.
Коли примчав на летовище, Лідчин літак був у повітрі. Сьогодні я знову знайшов Живолупа, він мене добре пам’ятав від минулого нашого рандеву.
Коли дізнався, що Лідка в нью-йоркському аеропорту не підійшла до зустрічальників і взагалі розчинилася в Америці, Живолуп хутенько й сам розтанув у рідних
