Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Дякую, Раїсо, я подумаю.

Кулик одхилила пропозицію Лаури Владиславівни оформлятися до Америки за супроводжувачку нового гурту українських ось-ось роділь, навербованих «Деметрою». До такого несила опуститися (чи піднестися) навіть з огляду на… Бог не простить, коли я допоможу ще в когось одібрати дитину. Не перешкоджаю — то бодай не сприятиму. Оформлялася сама. Черги в посольстві кілометрові й багатоденні, час спливав. Вона крутилася, як могла. У квартирі нічого так і не зробила. Серед нерозпакованих клумаків протоп тала стежки, на ходу їла-пила, не добираючи смаку.

Наступної неділі вибралася на базар. Не торгуючись, складала в торбу, аж почула знайомий голос. — Єхал грєка через рєку, відіт грєка — в рєкє рак. На хрін нужен грєкє рак, когда хочет он — друшляк!

Раїса торгувала посудом. Біля ятки купчився веселий люд.

— А єслі мнє, к прімєру, нужна сковородка? — зацікавився дядько.

— Любой капріз за ваші гроші. Єхал грєка через рєку, відіт грєка — там сєльодка. Правільно, подумав грєка: гдє улов, там сковородка. Але вам сковорідка не потрібна.

— Ето почєму же?

— Бо ви сказали: мнє нужна, к прімєру, сковорідка. А не просто — потрібна сковорідка.

— Да ви — філолог.

— Усі ми тут філологи. Вірніше, філолохи. Вітання, Тетяно! Ой, тримай кишеню!

Кулик побачила хлопця, що мчав, обминаючи люд. Мацнула за кишеню. Хлоп летів з її гаманцем. Кулик кинулася навперейми. Наздогнала, схопила, кинула на землю. Заломила руки, витягла свою калитку.

— Раїсо, телефонуй у міліцію.

— Навіщо нам міліція? — забаритонило. — Ми самі міліція. Вовчику, оприходуй цього щипача, він уже вдруге палиться. Такий хокей нам не потрібний. Здравія бажаю, Тетяно Іванівно.

Перед Кулик постав Криворучко. Колишній керівник слідчого відділу, колишній майже міліційний генерал, колишній її шеф, на прозвисько Вареник. Її запеклий опонент, а наприкінці — ворог. Власною персоною.

— Не сподівалися побачитися? Я теж.

— Ви тут працюєте?

— Це вони працюють, — Вареник кивнув на ряди. — А я тут междумент здійснюю.

— В сенсі — менеджмент?

— Приходь, Тетяно, до мене на службу, слова виправляти. Ти, чував, з хліба на воду перебиваєсся? Повна житейська кастратофа? Я зла не пам’ятаю. Та й з мене тобі — пузир. Якби не вигнали з твоєї подачі, досі б у прокуратурі штани полірував. А зараз у мене іміжд. Я тут до аеліти входжу. Скоро два ринки кришувати буду. Називається — кар’єрне зростання. А штани з лампасами… Я на своєму базарі захочу — бурку з папахою і конем на додачу візьму. А ти кажеш — не междумент. Воно хоч і между, а все ж таки — мент. Розуміти треба.

— Не пригадую, щоби ми з вами на брудершафт пили.

— Думаєш, я не знав, що ви мене поза очі Вареником називали? Заслужені, блін, юристи.

Красні, блін, дипломи. А життя, воно розумніше.

Воно знає, кого куди пристроїти. В якому полусадіку яку квітку посадовити. Ти, Тетяно, не соромся, приходь. Я тебе прибиральницею завсігда візьму. На півставки.

Вареник випнув черево й у супроводі двох бодіґардів посунув базаром.

Раїса сплюнула йому навздогінці.

— Які люди у тебе в знайомцях, Тетяно. Не кожний так запросто з директором ринку.

— А як його у вас називають?

— Памперсом. Все в себе смокче, як памперс.

Ех, Тетяно, мені б часу вільного хоч трохи. Я б такий роман написала про нашу жисть. Сміх у сльозах. «Острий хандроз» називатиметься. Така хвороба є, хребта. Тут — у кожної першої. Від торбів, від життя. Єдєт грєка чєрєз рєку, відіт грєка в рєкє рак. Оглянувсь навколо грєка — мало ліц, а много — сама понімаєш чого.

Джефрі сповістив: знайшов Лідію Олійник.

— Зірко, це було нелегко. Не знаю, ким тобі доводиться ця жінка. Але в мене сумні новини. І оповів. Лиха година занесла Лідку в район веж близнят Всесвітнього торговельного центру якраз епохального одинадцятого вересня. Розгрібаючи руїни, рятувальники натрапили на рештки сумки з рештками документів поряд з рештками жінки. Експертиза дійшла, що то був паспорт Олійник Лідії з тимчасовою візою. Пошук у лікарнях та реабілітаційних центрах нічого не дав. Жінки з таким іменем не було у списках урятованих.

Вочевидь, руїна символу американської всесвітньої моці зробилася останнім притулком тієї, хто від баби втік, хто від діда втік… Божа кара.

Сам Джефрі дивом уникнув лихої долі. Мав одинадцятого ставати до праці в конторі у престижній близнючці. Що ото ліворуч, таран на яку побачив цілий світ. Занудно пунктуальний Джеф уперше і в’єдине в житті запізнювався, бо втрапив ув авто запор. Кленув усіх богів і чортів, постерігаючи, як стрілка годинника байдуже наближається до миті, від якої вже мав бути в офісі. Перед очима Джефа до другої вежі наблизився іграшковий сріблястий літачок, виразний на синьому небі, проштрикнув її.

Джефрі Колінз бачив, як вистрибували з горішніх вікон люди, як хтось панічно махав білою хусткою з вікна. Уявив серед них себе: як летить зі сто першого поверху… Навіть помацав руки ноги. Хто вигадав вуличні закрепи?! Агов, там, на небі, скажіть тому, хто вигадав шляхові чопи, що він хороший хлопець. Супер!

Зірка схопилася за слухавку. Командо обізвався одразу.

— Боже, ми вільні! Цей жах закінчився! Лідка вже ніколи… нікого. Телефонував Джеф, Лідка загинула одинадцятого вересня..

— Дві секунди, Зі, — урвав Командо. — а діти?

З нею був її власний син і син Куликів.

— Невідомо. Лідка жила з уже недійсною туристською візою, ніде не реєструвалася.

Відомості про дітей губляться після її приїзду.

— Чи живі?

— Бідна Тетяна, як я