Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

Кулик сиділа на так і не розпакованих клунках. Чужі стіни, чужі меблі, сліди чужого життя.

Коли Стас запропонував не мінятися умебльованням, охоче пристала, не мала хенчу облаштовуватися. Дотично шкрябонуло: геть не знаюся на людях. Стас здавався легковажним, легкодухим, іронічно непрактичним. А виявився хазяйновитим, схильним до жмикрутського жмотизму жлобізму, мухоїдом. Добряче пошарпав нерви. Вторгував свого, сповна скористався її глухим кутом. Останній штрих — ретельно порахований прайс його послуг: коли, скільки часу морочився з її справами, зі зважанням на його зарплатню, понаднормові години і хвилини, телефонні перемовини, переїзди, трохи не ПДВ. І чарівлива посмішка на десерт.

Кілька хвилин калатав телефон. Тоді заходився мобільний. Тетяна впала на диван і затулила вуха подушкою, підвестися й вимкнути не ставало сил.

Затарабанило в двері. Потім ногами. Затихло.

Зашкрябало залізом по залізу. Ривок, другий, двері піддалися, замість замка в них зяяла дірка.

— Слава Богу, жива.

Раїска підбігла до Кулик, одкинула подушку, помацала на руці живчика.

— Бачу, світло попід двері пробивається, а ти — ні гугу. Я вже й нюхала. Ну, там, газ, чи труп у стадії разложенія. Таню, це я. Тепер двері ремонтувати. Во, блін, розколупав. Кажу йому, легше, легше… Мужики — козли. Бачу, нічого ти мені не розповіси. Й не треба. Ми з тобою зараз чайку поп’ємо, з мелісою, нерви заспокоїмо. Я печива напекла. Я тобі розповім трагічну історію свого життя, вона тебе потішить. А тоді спатки ляжеш. А може по чуть-чуть? Я збігаю, в нас під вікнами розливайка круглосутка, дівки свої, наллють по деці. Вранці підемо консьєржкою влаштовуватися. Робота престижна. Мужики цілий день швендяють туди сюди. Побачать, яка ти красуня, закохаються, одружаться, працювати підеш менеджером чи продюсером. Тепер усі там працюють. Підводься потихеньку… От і гарненько.

— Ти ж казала, мужики — козли, — ледь розтулилися губи Кулик.

— Слава Богу. Жити будеш. Вони козли — нема питань. Та іноді так остогидне одній у цьому житті борсатися. Захочеться чогось душевного, теплого. Притулишся до плеча, віддмухнеш перегар набік, скажеш: Вас-ю-ю-юню… Воно й попустить.

Неспи змучили Кулик. Ізвечора іноді вдавалося заснути, а від другої до шостої тинялася квартирою, як стій. О шостій сяк-так стуляла повіки, щоб укотре передивитися фільми жахів, які їй показувало щоночі. Сьогоднішній сеанс — не виняток. Кудись бігла по коліна в піску, гукала нечутно, падала в несправному ліфті, тонула в каламутній воді. Дзвінок. Другий, третій…

Холодний піт, мішанка сну й дійсності. Всього навсього телефон.

— Кулик. Слухаю, — хрипко відказала.

— Мамо, — сказало дитя у слухавці.

Кулик уклякла, затерплу ногу скрутило судомою, боляче завело пальці один за один. На хилилася розтерти ступню, телефон випорснув.

— Ма… — пролунало з нього.

На годиннику — пів на четверту.

Маріванна гуляла з Шерифом. Сьогорічна зима видалася безрозмірною. Як у тундрі. Навіть Шериф осмутнів, не гасав вулицею, смикаючи візка, тинявся, ліниво обчитуючи кути будинків і дерева, обпісяні собачими відомостями. Й там вочевидь не знаходив вражальних новин, якоїсь розради. Іноді остовпіло видивляв у просторі сенс свого собачого буття, лиш лопухами вухами стиха ворушив вітер.

Біля парадного здибала листоношу.

— Ти, Іванівно, з транспортом. Здай мені собайла в оренду розвозити пошту? Платитиму президентськими листівками. Як знову надішле, тобі дві вкину.

— Не прогодуєш, — розраяла Маріванна. — На нього вся пенсія йде, ще й харчі з кулінарного технікуму. Там мені дозволяють приготоване на заняттях забирати додому. Те, що відмінники зварили, сама їм, а харчі трієчників Шера глитає.

— Тоді бери мене собі в собаки, спатиму на килимку, не проситимусь гуляти. А гавкати ще й краще вмію, як мені зранку нерви потіпають.

Танцюватимеш?

— Відтанцювалася.

Листоноша показала незвичного вигляду конверт, поквецяний штемпелями.

— Ти в нас місис Ярова? Завідуюча наказала віддати в руки.

«Діа місис Ярова Марія, — перекладала Зірка у Маріванни на кухні, — високо оцінюючи Ваш особистий внесок у зміцнення британсько-української дружби, маємо честь запросити Вас до Букінґемського палацу на прийняття, що його влаштовує Її Королівська Величність Єлизавета Друга для друзів, які виявили себе емісарами доброї волі в рамках народної дипломатії.

Прийняття відбудеться… Джентльмени — у смокінґах, дами — у довгих сукнях або національних костюмах. За деталями зверніться до посольства Великої Британії в Україні. Підпис.

Дата».

— Накрапай мені корвалолу.

Зірка відлічила сорок крапель.

— Може, тиск поміряти?

— Я й так знаю, що скакнув. Добре, що сиджу, бо впала б.

— Ви ж не падаєте, як я в гості кличу. А вона — така сама ваша подруга, як я.

— Відпиши, що дякую і вибачаюсь.

— Тра’ шити сукню. Не в очіпку й плахті ж поїдете?

— Смійся, й ти колись старою будеш…

Зателефонувало.

— Геллоу. Йєс, оф коз. Це вас.

— Божечко, я ж англійською не вмію, хто це?

— З посольства. Вони говоритимуть общєпонятною.

— Слухаю, — тремтячим голосом ледь спромоглася Маріванна. — Так, це я. А це ви? Так, одержала. Так, прочитала. Так, мені Зірка переклала. Подруга моя. Так, розумію, — вона обережненько поклала слухавку, втерла сльозу. — Кажуть, подорож їхнім коштом, знають мої проблеми з пересуванням і все владнають, з візами проблем не буде. Слухай, Зірко, хіба таке буває?

— Вже є.

— Склади хутенько листа у відповідь, подякуй до ладу, скажи, мовляв, слабую, але подумки з вами, і таке інше. — І не просіть. Королева образиться на все життя. Доведеться летіти. Візьмемо в театрі напрокат українські строї. Вечірнє вбрання все ’дно не встигнемо. Відвеземо до аеропорту, зустрінемо назад. А ви, може, й країні