Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
— Постав.
Теленькнув гітарний акорд, із під нього поволеньки проросла скрипка, ніжна, гнучка, сплелася з сумовитою флейтою. «Мій сизокрилий птах» — видихнув прозорий жіночий голос.
— Це Елла. Американці обіцяють дослідити лікувальні властивості її голосу, вже має урядовий ґрант і лабораторію при Гарварді.
— Це тобі твій американ сказав? — заревнував Командо.
— Плюсквамперфект, — відповіла Зірка.
— Мав трійку з німецької.
— Плюсквамперфект — давноминулий час.
Той американ — давноминулий час, — помовчала й додала: — Кажуть, є жінки, котрим подобається, коли їх ревнують…
— Я теж чував.
— Я — не з них.
Голос Елли ворожив, вишіптував, гоїв душевні виразки, пророкував — усе скінчиться щасливо, всі любитимуть одне одного, і ніхто в світі ніколи не помре. Асфальт мчав навстріч, кидався під колеса з майбутнього в минуле.
Підніс носа в сіре снігове небо потужний «боїнг» — курс на Америку. У його нутрощах тендітна жіночка з завеликими сумовитими очима некліпно дивилася в ілюмінатор. Віхола замітала злітну смугу, землю, Київ.
— Пані та панове! Прохання застібнути ремені безпеки. Те саме прохання до леді і джентльменів.
На виході, біля віп-зали, стояв добряче підпилий дядько з баяном. Колючий вітер шарпав поли його підсмиканого, без ґудзиків, лапсердачка, намагався зірвати з жилавої розхристаної шиї помийного вигляду шарф. Дядько тримав у червоних задубілих пальцях пластикана з горілкою. Хукнув, перехилив у гнилозубий отвір під носом, занюхав запридуха рукавом. Прилаштував акуратненько стаканчика на бетонне підвіконня позад себе, мо’ згодиться, і розтягнув міхи струменту. — Єстедей, пам барам барам бам, єстедей, — перебаранчаючи аеропорт, щосили вигукував безсмертне бітлівське, ледь утрапляючи пальцями на ґудзі. А чулося по-нашому: «Їсти дай, пам барам барам бам, їсти дай!»… Є в цьому щось. Європський аеровокзал — во рота європської країни, новорічна хуґа, п’яний синяк із баяном. І — єстедей. Пам барам.
Діставшись Троєщини, Командо обійшов авто.
— Стривай, слизько, — прийняв Зірку на руки, обережненько поставив. — Ані руш, — позабирав з авта куплені харчі, кумкнув замком.
На вході зіткнулися з жінкою — пальто, шапка, хто, не добереш. Знічев’я привіталися, може, сусідка. Квартира зустріла рідним затишком і воланням Макса. Його котяче єство деформувалося в спілкуванні з Командо: наче вірний пес, вистрибом мчав назустріч, вітально вимахував хвостом. Хіба що не гавкав і не просився на полювання.
— Зміна пріоритетів, — суворо вичитав Командо напруженому, мов антена, хвостові над порожньою мискою. — Максиме, дві секунди. На перше місце з комплексу об’єктивних причин вийшла мама Зірка, злазь на щабель нижче, будь мужчиною. Мама вип’є свого гарячого молока, ляже, тоді — з тобою.
Макс затявся: де смажена риба, не знаю я ніякої Зірки, миска порожня, нерви смикаєте, так жити не можна, запізвуся з вами до європського захисту знедолених котів із Троєщини, нехай вишлють сюди війська НАТО…
Дзвінок. Перед Командо в прочіллі стояла та сама жінка, з парадного — пальто, хутряна шапка.
— Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий міської прокуратури, — відрекомендувалася.
Командо хутко причинив двері до кімнати.
— Хто там? — гукнула Зірка.
— Помилилися. Лежи.
— Мені треба з вами поговорити, — Кулик сперлася на одвірок.
— Я вас не впізнав, даруйте. Ось моя візитівка, приходьте завтра в офіс, я не хочу, аби Зірка вас бачила. Їй не можна стресувати.
— Дайте води, мене вже ноги не тримають.
— Проходьте на кухню, тихцем.
На кухні Кулик подала Командо листа Олійник. Командо вчитався. Лідка жива. Лідка хоче додому. Бомба керованої дії… Згадав, як сипав матюччям навздогін літакові з нею на Нью-Йорк.
Тут, на затишній сімейній кухні, Кулик відчула, як натомилася. Клацнув чайник, Командо підсунув чай, цукор. Мовчав. Кулик ковтнула, поставила чашку.
— Ви нам допомогли на процесі, — сказав Командо. — Я допоможу вам. Одна умова — Зірка цього не мусить знати. Вона вагітна…
— Чого я не маю знати? Вітаю, Тетяно Іванівно.
Командо вклякнув.
— Налляй і мені чаю, прошу. Зніми пальто з гості і годі шепотіти, змовники. Я ніколи не за буду, на що ви, Тетяно Іванівно, задля мене зважилися. Коли б не ваші свідчення на суді…
Зірка простягла руку до листа подруги свого дитинства Ліди Олійник. Командо сіпнувся було вихопити. Зірка похапцем прочитала. Подивилася на Кулик. На чоловіка. Пополотніла.
— Я хочу знайти Олійник через «Деметру», — сказала Кулик. — Відшукала слід однієї з жертв цієї фірми. Прошу вашої допомоги. Не гаймо часу, на Окружній опівночі вона не стоятиме, — Кулик підвелася.
Сніг ущухнув, стрімко темніло. Командо гнав.
— Ви знаєте, яка ця Оксана з себе?
— Бачила на касеті, але не впізнаю. Бабця сказала, в червоній куртці.
— Кожна друга в червоному. Як світлофори.
Командо зупинився біля задубілої особи жіночої статі.
— У нас акція, — прокуреним голосом проказала жрекиня любові з битого шляху, накидаючи оком на нічогенький джип, — передноворічна знижка.
— Не збіднієте? — Командо опустив скло.
— Бляха муха, роботи нема, погода паскудна, всі крутяться, як таргани, додому поспішають.
Даси в зуби?
Командо витрусив із пачки цигарку в червону обвітрену долоню з облізлим манікюром на змерзлих пальцях.
— Ого, «Парламент» куримо! Мабуть, знижка касується, ще образишся, що за бідного лоха прийняли. Відкривай, йо-майо, бо задубла вже, ще пальчика свого приморозиш, як всунеш, — жрекиня розвеселилася. — Іншим разом. Ти знаєш Кролика?
— В сметані?
— Оксану Кролика.
— А ху-ху не хо-хо? Я схожа на довідкове бюро?
