Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Так…

Вістінґ розповів про сигналізацію і про фіксацію стороннього автомобіля на камеру відеореєстратора охоронця.

Генпрокурор стояв, замислившись.

— Я ще вчора мав поінформувати вас про дещо, — обернувся він до Вістінґа.

Вістінґ кивком запросив його сісти до садового столика на майданчику, викладеному кам’яною плиткою. Генпрокурор витягнув з-під столу стілець і сів спиною до вечірнього сонця.

— Прокуратура отримує дуже багато пошти, — почав він. — Я маю на увазі не конкретні офіційні звернення, а листи від людей, які зазнали негативного досвіду від спілкування з поліцією чи прокуратурою, почуваються несправедливо скривдженими, а тому звертаються зі скаргами чи по підтримку або просто повідомляють про свою недовіру до місцевої поліції. А бувають ще скандалісти й прихильники теорій змови. Або люди з розладами психіки чи роздвоєнням особистості, котрі пропонують якісь фантасмагоричні вирішення резонансних карних справ, про які кричать усі медіа. Чимало звернень надходить із психіатричних клінік закритого типу.

Вістінґ кивнув. Йому теж надходили звернення від громадян, на чию думку, серйозні злочини були змовами, зрежисованими таємними альянсами між провідними суспільними діячами.

— Я читаю все, — вів далі генпрокурор. — Тим, що підписуються, відповідаю, принаймні першого разу. Все архівується. У нас добра система архівування, тож легко знайти будь-який лист.

Люнґ вийняв з внутрішньої кишені піджака складений удвоє коричневий конверт, простягнув Вістінґові.

— Це — копія. Оригінал в авті.

Вістінґ дістав з конверта машинописний аркуш. Лист, датований 11 червня 2003 року, адресований генеральному прокурору, Юганові Улаву Люнґу. Без підпису. У листі — один рядок.

Перевірте міністра охорони здоров'я Бернгарда Клаусена у зв'язку зі «справою Єршьо».

— «Справа Єршьо»? — перепитав Вістінґ.

— 2003 року біля озера Єршьо зник 22-літній юнак, — пояснив Люнґ. — Симон Мейєр. Його оголосили в розшук 31 травня, на той момент він уже два дні не з’являвся на роботі. Мешкав сам, зник на риболовлі.

— Єршьо, — повторив Вістінґ. — Це ж в Оппеґорді? Клаусен звідти родом.

Генпрокурор кивнув.

— Риболовне начиння валялося на березі, а ось хлопця так і не знайшли.

Люнґ затамував дихання, перш ніж розповідати далі.

— У цьому не було жодного сенсу, — він кивнув на листа в руках Вістінґа. — Звичайна бридка анонімка. Для таких випадків у нас передбачена окрема процедура. Зміст повідомлення ми передали в місцевий відділок поліції.

— Чим завершилася справа зі зникненням хлопця?

— Справу відклали з трактуванням нещасного випадку через утоплення. Але її знову поновили в зв’язку з іншими подіями. Через півроку прийшов іще один подібний лист.

Люнґ махнув рукою у бік авта, ніби кажучи, що оригінал теж там.

— Відправник був, вочевидь, той самий. І зміст той самий, лише докладено вирізку з місцевої газети. Родина була незадоволена роботою поліції, вважаючи, що поліція доклала замало зусиль для розкриття справи. На їхню думку, пошуки припинили надто рано, водночас рідним не давали спокою деякі обставини зникнення. Вудочку, мішок і денний улов знайшли на стежці, яка вела від місця риболовлі, за двадцять метрів від води.

— Вважаєте, щось у тому є? — запитав Вістінґ і ще раз перечитав речення у листі.

— Ви повинні знати всі обставини, — відповів Люнг, підводячись. — Я хотів витребувати справу для вас, але її в архіві не виявилося.

— Як — не виявилося?

— Передали в ДН-групу для оцінки, чи варто її поновлювати.

Вістінґ уже мав досвід співпраці з новою групою в Кріпосі, яка розслідувала давні, нерозкриті справи.

— Хто курує? — запитав він.

— Адріан Стіллер, — відповів генпрокурор.

— Я його знаю, — кивнув Вістінґ.

— Він з тих, кого ви хотіли б залучити до нашої справи?

Вістінґ задивився на горизонт.

— Чесно кажучи, ні. Якщо контроль за справою на мені. Та все можливо…

Вістінґ і Мортенсен провели генпрокурора до авта, припаркованого трохи далі дорогою, на відкритому майданчику. Юган Улав Люнг відчинив багажник, вийняв маленький пакетик, загорнений у сірий папір.

— І листи, і конверти — там. Матеріал, звісно ж, ніколи не досліджували на предмет відбитків пальців чи інших слідів. Але, гадаю, справа варта спроби. Дуже хотілось би знати, хто написав листа й навіщо.

13

«Кишенька», з якої виїхало авто на записі відеореєстратора, була маленьким, посипаним гравієм майданчиком при самій дорозі з поштовими скриньками дачників і контейнерами для сміття.

Вістінґ зупинився, вони з Мортенсеном вийшли з авта.

— До будинку якихось п’ятсот метрів. 5–6 хвилин пішки. Якщо бігцем, то швидше.

— Охоронець, коли отримав повідомлення про пожежний алярм, сказав, що буде на місці за чотири хвилини, — згадав Мортенсен.

Вістінґ уважно роззирнувся — ану ж, щось завалялося в жорстві. Та не знайшов нічого, крім зім’ятої під колесами бляшанки з-під пива, обгортки жувальної гумки, цигаркових недопалків і пакетиків з-під жувального тютюну. Все валялося тут уже давно.

У «кишеньку» завернуло якесь авто, і з нього вийшла дама десь п’ятдесятирічного віку з пакетом сміття, викинула його в контейнер, перевірила свою поштову скриньку. Жмут рекламних проспектів відразу опинився у контейнері для паперу. Потім жінка сіла за кермо й поїхала далі.

Вістінґ інтуїтивно підійшов до штатива з поштовими скриньками, знайшов скриньку з іменем' «Б. Клаусен», зазирнув досередини. «Даґсавісен» і «Афтенпостен» з купою реклами. Ніякої особистої кореспонденції. Потім зачепився поглядом за сусідню скриньку. Напис вилинялими літерами: «Арнфінн Вальман, буд. К 622».

На скриньці Клаусена написано адресу: «Гуммербаккен, 102».

— Який номер будинку в Клаусена? — обернувся Вістінґ до Мортенсена.

— Не знаю. То старий спосіб нумерації. Тепер усі вулиці отримали свої назви.

— Маєш з собою ноутбук?

— У торбі, — кивнув Мортенсен.

— Знайди фото потайної кімнати!

Вони сіли в авто. Мортенсен знайшов учорашні фотографії.

— Що тобі спало на думку? — запитав він.

— Те, що ти сказав учора. Тебе цікавило, чи мав Клаусен човна.

— І що?

— Знайди фото нижнього лежака, де в кадрі бензинова каністра. Мортенсен погортав фотографії, знайшов одну найкращої якості з червоною каністрою. На ній чорною тушшю було написано: «К698».

— Маркування за номером будинку, — сказав Мортенсен.

— Але чи цей номер і є номером будинку Клаусена?

— Треба з’ясувати…

Мортенсен залогінився у поліційну базу даних, а звідти перейшов до реєстру нерухомості.

Вістінґ знову вийшов з авта, заходився нишпорити між поштовими скриньками. Чимало з них простояли тут дуже багато років і досі мали старе маркування — номери будинків, а ще наклеєні аркушики з назвами передплачених газет.

— Є! — вигукнув Вістінґ. — Ґюннар Б’єрке!

Мортенсен сидів, схилившись над ноутом.

— Далі дорогою є ще два літні будиночки, — сказав він.

Вістінґ зазирнув у скриньку — порожня.

— Може, той Б’єрке зараз тут, — припустив він, повертаючись до авта.

Сів за кермо, розвернувся і