Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
— Привіт! — гукнула вона, хряснувши за собою автомобільними дверцятами.
Жінка відклала книжку на стіл.
— Я вас слухаю.
Ліне підійшла, відрекомендувалася, назвалася журналісткою.
— Я працюю з однією справою, пов’язаною з Бернгардом Клаусеном.
На обличчі жінки не вималювалося нічого іншого, окрім здивування.
— Я хотіла б трохи порозмовляти з вами про нього.
— Зі мною?
— Так! Ви ж його знали?
Жінка похитала головою.
— Думаю, ви помиляєтеся. Я, звісно, знаю, про кого мова, але ніколи не знала його особисто.
Ліне зиркнула на аркушик, на ідентифікаційний номер, у якому закладена дата народження. Ґіне Юнасен народилася 1988 року. Її раптом осяйнуло.
— Ви, мабуть, знали його сина? Леннарта Клаусена? Жінка засміялася, ніби йшлося про непорозуміння. — Боюся, ви сплутали мене з іншою Ґіне Юнасен!
Ліне прочитала вголос номер телефону й ідентифікаційний номер.
— Так, це я, — підтвердила жінка.
— Ніхто більше не користується вашим телефоном?
Жінка нахилилася по пляшку з водою, яка стояла в затінку під столом.
— Ні, — промовила вона, відкручуючи корок.
Ліне спало дещо на думку.
— Як давно у вас цей номер телефону?
— Завжди.
— Тобто?
— Відколи мені подарували перший мобільний. На моє шістнадцятиліття.
— Отже, з 2004 року? — підрахувала Ліне.
— Мабуть, так, — кивнула Ґіне Юнасен. — Тепер мобільні телефони мають уже й дошкільнята.
Ліне всміхнулася.
— Гм… Мабуть, таки непорозуміння. Вибачте за клопіт!
Ліне повернулася в авто, сіла за кермо. Ґіне Юнасен встала зі стільця, подала їй знак. Ліне опустила вікно з пасажирського боку, перехилилася через сидіння.
— Тут така справа, — Ґіне підійшла до неї. — Згадала… Коли мені подарували мобільних, було кілька помилкових дзвінків. Мабуть, телефонували тому, хто мав номер до мене.
Ліне кивнула. Логічне пояснення. Номер, яким довший час не користувалися, передавали новому абонентові.
— Знаєте, хто вам телефонував?
— Ні, але питали Даніеля.
— Це ви точно пам’ятаєте?
— Точно, бо мого батька звуть Даніелем. Думала, він мав на увазі тата. Теж було таке собі непорозуміння.
— Отже, власник номера до вас називався Даніелем?
— Так, але це було дуже давно…
Ліне подякувала, зняла зубами ковпачок з кулькової ручки й записала на чистому аркуші блокнота: Даніель.
11
Вістінґ відкрив дві бляшанки тушкованого м’яса, висипав м’ясо в каструлю й увімкнув плиту на повну потужність.
За кухонним столом сиділи четверо. Він зсунув папери ближче до середини, поставив тарілки для себе, Мортенсена, Ліне й Амалії.
— Він був не зовсім таким, — сказала Ліне, відкладаючи некролог Бернгарда Клаусена. — Партія вважає його людиною, яка твердо стояла на своїх політичних позиціях. А Ґютторм Геллевік розповів, що він стосовно багато чого змінив свої політичні погляди. У кожному випадку, його більше не хотіли мати за постійного промовця на святкуваннях Першого травня.
Вістінґ думав, як це суперечить тому, що він почув раніше того ж дня в офісі партії.
— Про померлих або добре, або ніяк, — прокоментував Мортенсен, не відриваючись від ноутбука. — Відбитки пальців двох людей на картонних коробках уже ідентифіковані.
Амалія схопила виделку й почала гатити нею по столі. Ліне відібрала виделку.
— Чиї? — запитав Вістінґ від плити.
— Бернгарда Клаусена й Вальтера Крума. Їх порівняли з контрольними зразками. Пальчики Клаусена на всіх коробках, Вальтера Крума — лише на кількох. Але є ще кілька неідентифікованих відбитків. Їх треба перевірити в базі даних.
— Коли отримаємо відповідь? — поцікавилася Ліне.
— Завтра.
— Щось повідомили вже про записку з телефонним номером? — запитав Вістінґ, помішуючи в каструлі.
Мортенсен похитав головою.
— Це всього лише неформальна інформація. Якби мали щось конкретне, повідомили б.
— У його адресній книжці знайшлися чотири Даніелі, але жодний не мав такого телефонного номера, — завважила Ліне.
— Той Даніель отримав новий номер, — нагадав Вістінґ.
— Один із номерів належить Даніелеві Нюрупу, політикові з данського міністерства закордонних справ, — усміхнулася Ліне. — Другий — Даніелеві Рабе, політичному журналістові з газети «Афтенпостен».
М’ясиво почало булькотіти. Вістінґ помішував його, доки впевнився, що страва добре прогрілась, а тоді поставив каструлю на стіл. Ліне почепила Амалії нагрудник, наклала в тарілку м’яса, розім’яла більші шматочки виделкою.
— Як думаєш, телефонна компанія могла б перевірити, кому раніше належав той номер? — запитала вона.
— Я вже колись мав з таким справу, — сказав Мортенсен, відсуваючи ноутбук. — Але у них немає заархівованих давніх номерів, хоча я, звичайно, перевірю детальніше.
Мобільний задзвонив, коли Вістінґ саме накладав собі страву на тарілку.
— Юнас Гільдре з «Даґбладет», — назвався чоловік на іншому кінці. — Що ви могли б розказати мені про Бернгарда Клаусена?
Запитання було цілком несподіваним.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Вістінґ, відкладаючи черпак у каструлю.
— Ведеться ж розслідування? — не так запитав, як констатував журналіст. — Горіла його дача…
Це не було новиною. Усі медіа вже написали про це, до того ж Вістінґ не бажав брати на себе відповідальність за інформацію.
— Прокурор поліції, Крістіне Тііс, відповідає за інформування преси. Поговоріть з нею!
— Я хотів би спершу отримати трохи базової інформації, — сказав журналіст.
Вістінґові дуже кортіло урвати розмову, не мав жодного бажання бачити своє прізвище в газеті. Але якщо зараз пошле журналіста до дідька, поставить у незручну ситуацію Крістіне Тііс. Вона не знає подробиць справи, тож не знатиме, що і як говорити.
— Добре, але я не хочу, щоб на мене покликалися чи мене цитували.
— Не маю нічого проти, — погодився журналіст. — Як я вже казав, мене цікавлять лише факти. Чи знайшли, наприклад, причину займання?
— Ні!
— Але підозрюєте підпал?
— Це ще треба з’ясувати.
— Я знаю, що на дачі незадовго до пожежі побував хтось сторонній.
Вістінґ уже пожалкував, що погодився на розмову. Журналіст був добре поінформований. Певно, мав свою людину в охоронній фірмі. Заперечити очевидне було неможливо.
— Було, справді, зафіксовано сторонню присутність, — підтвердив він. — 3 пульта охорони надійшло повідомлення про кілька помилково набраних кодів і паролів.
Вістінґ підвівся, відійшов трохи від столу.
— Ми очікуємо від них технічного рапорту, — додав він, натякаючи, що фальшивий набір коду міг бути й технічним збоєм системи.
— Ви якось пов’язуєте смерть Клаусена з пожежею?
— Не зрозумів? — Вістінґ зумисне намагався перекласти відповідь на співрозмовника.
— Чи існує взаємозв’язок між смертю Клаусена й пожежею?
Відповідь однозначно ствердна. Вістінґ не мав сумніву, що одне тісно пов’язано з другим. Коли Клаусен не мав уже змоги сам припильнувати таємницю своєї потайної кімнати, хтось інший подбав, щоб згорів увесь будинок.
— То в чому цей взаємозв’язок? — запитав натомість він.
— Не знаю, — відповів журналіст. —
