Злий - Леопольд Тірманд

— Залишився, — похмуро пояснив Меринос, — здається, його добре натовкли…

…— Він швидше їде… — сказав Генек, — на шосе мене «Гумбер» завжди пережене. А в місті? Мабуть-таки я його зажену на слизьке…

— Аби тільки ти до нього підлетів, — сказав ЗЛИЙ, — я спробую перескочити.

Генек глянув мимохідь, збоку, на обличчя ЗЛОГО, і хоч це було обличчя друга, жах охопив його.

На розі Алей і вулиці Нови Свят зіпсувалися вуличні семафори. На перехресті трамвайних ліній, на високому циліндричному насипі стояв міліціонер-регулювальник; у млистому тумані куряви, що закривав перспективу вулиці й машини, мигтіло на широкому, вкритому білим лаком щитку невиразне червоне кружальце. Рух тут був невеликий, як це буває в неділю, після полудня, і Меринос проскочив в останній момент: коли міліціонер вже підносив білий знак з червоним кружальцем, закриваючи проїзд. Він звернув ліворуч, додав газу, потім ще раз звернув ліворуч, на Братську, описавши велике коло біля сірих великих будинків, де містилися банки й міністерства.

— Туди! — вигукнув ЗЛИЙ, показуючи на лімузин, що звернув на Братську.

І знову Генек Шмігло показав, на що він здатний у такі моменти: блискавично відкинувся назад, глянув на вулицю, майже акробатично розвернув машину на місці і помчав до площі Тшех Кшижи.

— Переріжемо йому шлях! Обов'язково! — просичав він, бліднучи від напруження.

Коли ж вони виїхали на роз'їзд, оливкового «Гумбера» ніде не було видко…

…«Гумбер» стояв, хитро причаївшись, між величезними корпусами міністерств, на вулиці Журав'їй.

— Сиди тут і ні з місця! — наказав Меринос Льові, відчиняючи дверцята автомашини. — Він обережно вийшов з машини, озирнувся на всі боки, потім ще обережніше виглянув з-за рогу будинку. Синя «Варшава» саме зупинилася на роз'їзді.

Меринос зайшов на пошту. Там зараз було безлюдно; за єдиним відчиненим віконечком позіхала чергова службовка. Меринос по дорозі схопив телефонну книгу, замкнувся в кабіні, гарячково почав гортати сторінки, потім набрав номер.

— З'єднайте мене з поручиком Дзярським, — сказав він, почувши голос телефоністки.

— Хто говорить? — спитала телефоністка.

— У службових справах, — рішуче кинув Меринос. Чути було, як переключали на комутаторі.

Алло! — почувся чоловічий голос з типово варшавським акцентом.

— Я хочу розмовляти з поручиком Дзярським.

— Слухаю. Хто говорить?

— Моє прізвище нічого вам не скаже, — спокійно повідомив Меринос, гарячково розгладжуючи комірець на набряклій від дикого хвилювання шиї,— ну гаразд, скажу: Ковальський. Я хочу вам щось передати. Ви маєте намір сьогодні заарештувати ЗЛОГО?

На тому кінці проводу запала тиша, довга тиша, під час якої Меринос чув калатання власного серця і відчував, як в нього збігає піт по спині. Здавалось, ця тиша панувала цілу вічність; від хвилювання в нього загуло в голові, нудотний, задушливий клубок підкотився до горла.

— Маю такий намір, — нарешті почувся, ніби з величезної відстані, голос Дзярського. — А що ви, пане Ковальський, пропонуєте?

Рештками самовладання Меринос опанував голосом і сказав:

— Дайте мені ваш безпосередній номер і не відходьте від телефону. Навіть якби вам довелося стирчати біля нього цілу ніч.

— Зараз, — холодно перебив його Дзярський, — але хто може ручитися, що ви не дурите мене, пане Ковальський? Я буду прив'язаний до телефону цілу ніч, а хтось, пане Ковальський, втне мені якусь штуку, десь в іншому місці, та ще й не одну, а кілька. Хіба ні?

— Слушно, — погодився Меринос, — а тому я буду вам дзвонити через кожні півгодини. Ви ж розумієте, що це не так легко штовхнути цього злочинця у ваші руки.

— Розумію, — сказав Дзярський, — запишіть мій номер телефону.

Меринос притримав плечем телефонну трубку і занотував тремтячими пальцями номер. За хвилину він тихенько вийшов з пошти…

…«Зараз», подумав Льова Зільберштейн, коли Меринос виліз із лімузина. Він розчепіреними пальцями витер спітніле обличчя, нервово провів язиком по сухих, порепаних рубах. У нього паморочилося в голові, мла туманила очі. Він повернувся, наскільки це дозволив кузов машини, підняв заднє шкіряне сидіння і дістав жовтий чемодан. Невідомо чого, відкрив його. Кілька банкнот упало на підлогу; він широким рухом позбирав їх і знову поклав під кришку чемодана. «Зараз!» він напружував усю свою волю, щоб покинути машину, вже й натиснув на ручку і прочинив дверцята та раптом зачинив їх і безсило опустимся на подушку сидіння.

— Я не можу цього зробити, — болісно простогнав він уголос, — я не можу цього зробити. Можу обікрасти, ошукати на кілька злотих, але не здатний на таку підлість. Не вмію! — аж скиглив він. — Хотів би вміти, але не вмію! І Робертові теж треба дати, він свій хлопець, друг… Як його залишити без гроша? Я так не вмію… з ножем до горла… Ні! Ні! — За хвилину Льова підвів голову, на очах у нього виступили сльози гніву, приниження і тупого, нестерпного жалю.

Крізь вітрове скло він побачив силует Мериноса.

Льова Зільберштейн швидко підняв сидіння і вкинув жовтий чемодан на старе місце, його пройняв страх — чи встигне він замести сліди своєї розгубленості. Меринос скочив у машину, виїхав на вулицю, сильно натиснув на газ і за секунду шугонув під самісіньким носом синьої «Варшави», пробиваючись навскоси в пряму перспективу Алей. Синя «Варшава» рвонулася вперед, мов оперіщений батогом кінь.

— Що ви робите? — панічно вигукнув Зільберштейн.

— Я вірно роблю, — просопів Меринос, — нічого не бійся.

Уперше за багато годин він подумав про Олімпію. «Поїде! Мусить поїхати, — аж заскреготів він зубами, — хай там що! Я примушу її поїхати! Невже вона не поїде? Тільки ж коли я до неї сьогодні заскочу?» Якась болюча струна забриніла у нього в серці — ледь вловиме почуття гіркої слабості й беззахисності. «Добре… — отямився він, — все повинне скінчитися добре». І раптом Меринос забув на якийсь час про білі очі, що палали за ним в синій «Варшаві».

— Їдьмо за ним, — прошепотів ЗЛИЙ, —