Злий - Леопольд Тірманд
— Бах! Бах! Бах! — пролунало три постріли, а потім почувся швидкий тупіт ніг. ЗЛИЙ вскочив у густий ліс щіток для замітання підлоги, що тягнувся під голою підвальною стіною, і, не вагаючись, кинувся в погоню. Ошалілий від страху Меринос ще двічі вистрелив і, важко дихаючи, забувши про всяку обережність, побіг. Ліворуч замаячили залізні ворота складу; Меринос блискавично добіг до них, відсунув залізні засуви, широко, навстіж відчинив ворота й присів біля стулки; револьвер стрибав у нього в руці, немов у нападі істерії. ЗЛИЙ добіг до порожньої площадки біля воріт і побачив над собою ясно осяяний вуличними ліхтарями клаптик неба. Ні хвилини не думаючи, шугнув у ворота й побіг легкими, широкими стрибками. Попереду був похилий в’їзд для вантажних автомашин, що починався з рівня вулиці. ЗЛИЙ вдихнув свіжого повітря і рвонувся вгору. «Вулиця, — незадоволено подумав він, — знову все почнеться спочатку. Але треба довести справу до кінця. Поки не заганяю його на смерть». В цю ж хвилину пін почув позаду гупання — це стрибали на похилий в'їзд люди з автомашин. Озирнувся — міліціонери. Він зупинився і, повільно витираючи жирні від мастила руки об штани, пішов угору. Тут, навпроти в'їзду, на тлі чорного, скляного масиву Центрального універмагу стояв, широко розставивши ноги, щуплий невисокий чоловік.
Нарешті, — сказав поручик Міхал Дзярський, — ми зустрілись.
Він чемним, але владним жестом показав ЗЛОМУ на відчинені дверцята «Сітроена», біля яких стояв сержант Мацєяк. Автомашина коло тротуару і шлях до неї були оточені рядами міліціонерів, за якими вже Юрмився гурт цікавих. ЗЛИЙ мимоволі посміхнувся. Ці заходи обережності тішили його самолюбство. Він мовчки сів до автомашини.
7
Філіп Меринос заднім ходом заїхав на подвір'я. У досить тісній брамі він зігнув буфер, погнув крило і зачепився шасі за камінь на дорозі. Вже в дворі Меринос витяг з-під заднього сидіння жовтий чемодан, замкнув машину і подзвонив до Олімпії Шувар.
Олімпія відчинила, і він, не проронивши й слова, піднявся нагору. У кімнаті було чисто прибрано; м'яке, затишне світло нічної лампочки злегка осявало приємний напівморок. Меринос увімкнув світло вгорі: ніде не було слідів пакування й готувань до від'їзду. Меринос став серед кімнати.
— Що з тобою? Чого в тебе такий вигляд? — прошепотіла Олімпія, обводячи його переляканим поглядом.
І справді Філіп Меринос мав жалюгідний вигляд. Крізь роздертий піджак і сорочку проглядало голе тіло, штани на колінах були пошарпані й вимазані крейдою. Обличчя вкрите густим шаром пилу, по якому брудними патьоками збігали краплі поту.
— Тут майже мільйон злотих, — сказав Меринос, кидаючи на стіл жовтий чемодан. Ці гроші належать нам. Їдеш?
— Зрозумій, Філіпе… — почала Олімпія; сотні слів, питань, сумнівів просилися в неї на язик і, як буває завжди в такі хвилини, вона не знала, з чого почати. Всі старанно приготовані під час самотніх роздумів пояснення й аргументи раптом зникли невідомо куди.
— Ну, що ж, — сказав Меринос, не чекаючи відповіді, — я їду. Мушу їхати. Слухай, Олімпіє, ти дозволиш мені помитись в тебе?
— Як ти можеш питати про це? — кинула Олімпія з гірким докором: в її великих блакитних очах заблищали сльози. Вона пішла до ванної кімнати і відкрутила крани. Голосно задзюрчала вода.
Меринос роздягся і пішов купатись. Олімпія повернулась у кімнату й схилилася над купкою пошматованої одежі. Машинально почала обтрушувати й розгладжувати її. За хвилину вийняла з шафи щітку, голку, нитки й увімкнула електричну праску. Очі в неї знову затуманились слізьми. Незабаром увійшов Меринос, обгорнутий купальним халатом, кинувся на тапчан, закурив. І раптом заснув з запаленою сигаретою в губах: нерви, що стільки годин були напружені до краю, не витримали. Олімпія обережним рухом висмикнула в нього з губ сигарету. Під повіками ще відчувала вона сльози.
«Ось чоловік, якому я дуже потрібна», думала вона.
Через дві години Олімпія легенько торкнулася руки Мериноса.
— Філіпе, — покликала вона пошепки, — пробач, але, можливо, в тебе є якісь важливі справи? Ти так несподівано заснув.
— Що? Як? — Меринос умить прокинувся. За секунду його очі сповнились теплою вдячністю.
— Не нервуйся, — лагідно мовила Олімпія. — Якщо в тебе немає ніяких справ, я постелю тобі, і ти залишишся ночувати.
Меринос схопився, потягнувся, сів на тапчані і почав поглядом шукати сигарет.
— Ти справжній скарб, Олімпіє, — промовив він серйозно.
«Так уже називали мене, — подумала Олімпія, — тільки в словах Вітольда була іронія, а ці сказані з глибоким переконанням».
— Мені ще треба зайти в контору, — додав Меринос, встаючи, — до того ж, я не можу залишитись у тебе на ніч. Дехто надто добре знає про наші зв'язки.
— Розумію, — сказала Олімпія, — ось твої речі.
На кріслі лежало почищене і сяк-так заштопане вбрання. На акуратно складених випрасуваних штанях блищав голубуватим полиском великий чорний револьвер.
Низький просторий підвал, завалений брухтом і всяким мотлохом, сповнився синюватим димом. Йонаш Дробняк відірвав голову від землі і побіг до стіни, де щойно гримнув вибух. Задушливий запах пороху забивав віддих і ятрив очі, але стіна була цілісінька.
— От холера! — півголосом вилаявся Дробняк, — знову не тут! А де ж? Зсунув котелок на потилицю і ще раз витяг блокнота. «Тут мусить щось бути», вже в котрий раз подумав він. У блокноті були дані, виписані з торговельних книг кооперативу «Торбинка» — якісь дати й солідні суми капіталовкладень, виділені на перебудову складів кооперативу та на спеціальні розкопи для прокладання телефонної лінії. «Тут десь повинна бути якась схованка», міркував собі Дробняк. Невідомо вже в котрий раз він розпочав марудну мандрівку навколо стін підвалу, обстукуючи їх дулом револьвера. На хвилину затримався на місці, де відголос здався йому трохи
