Злий - Леопольд Тірманд

…— Треба відірватись від них, — кинув непевно Льова Зільберштейн, вдивляючись у задню шибку «Гумбера», — доганяють.

— Зараз відірвемось, — запевнив, важко дихаючи, Меринос. Він натиснув на газ, і «Гумбер» з недозволеною швидкістю помчав порожнім у цю пору мостом. Після цього ще збільшив швидкість, пролетів віадуком над алеєю Третього Травня, з пекельною спритністю звернув на Смольну, потім на Нови Свят, знову виїхав на Єрусалимські Алеї і загальмував поблизу Маршалковської. — Слухай, Льово, — обернувся Меринос, — вийди і почекай на мене в «Попелюшці».

— Як? — жахнувся Зільберштейн.

— А так, — рішуче промовив Меринос, — якби ти вмів вести машину, я б залишив тебе. Але ж ти не вмієш. А наша афера вступає у вирішальну фазу, — він витяг з кобури на грудях великий револьвер, зарядив його, загнав патрон у патронник, перевірив запобіжник і поклав револьвер назад у кобуру.

Зім'яте, втомлене обличчя Льови позеленіло.

— Або я, або він, — мовив Меринос ясним, веселим голосом, яким читають дітям байки.

— А гроші? А чемодан? — зірвалось у Льови з порепаних від лихоманки губ.

Меринос посміхнувся:

— Льово, любий, не бійся. От побачиш, все буде гаразд. Почекаєш мене в «Попелюшці». Зрозумій, ти за ці кляті два дні знесилився, почуваєш себе погано, я ж не можу залишити тебе самого з такою сумою грошей. Якби ти вів машину, тоді інша річ. Я б залишив її на тебе разом з грішми, бо вірю тобі, знаю, що ти почекав би мене.

— Це правда, — несподівано згодився Зільберштейн. Меринос спідлоба глянув на нього: він вважав свою аргументацію настільки малопереконливою, що раптова капітуляція Зільберштейна здалась йому чимось надзвичайно підозрілим. Зільберштейн натиснув на ручку й незграбно виліз з машини, став на тротуарі. М'язи й суглоби в нього заклякли й задерев'яніли. Він захитався, випростався і попрямував широкою проїжджою частиною вулиці, мов лунатик, не звертаючи уваги на машини. Оливковий «Гумбер» повільно рушив з місця і звернув праворуч, на Маршалковську. Льова Зільберштейн став на краю тротуару, заточився, простяг уперед руки й пронизливо закричав вслід лімузину, що зник за поворотом:

— Мої гро-о-о-ші! Прохожі почали зупинятись.

— П'яний? Ну й нализався! — чути було веселі зауваження.

Зільберштейн опанував себе, глянув спідлоба навколо й квапливо, хоч і непевним кроком, увійшов до «Попелюшки». На порозі секунду затримався й розпачливим поглядом окинув порожню, темну кав'ярню. Немов осяяний пророчою думкою, він виразно побачив своє найближче майбутнє: довгі, неприємні години чекання над прохололою кавою і купкою недокурків у брудній попільничці, порожні, безглузді години — аж до кінця, аж до тієї хвилини, коли схилиться над ним офіціантка або гардеробник і повідомить, що кав'ярня зачиняється, і попросить вийти геть. А потім марні години упертого ходіння взад-вперед біля зачиненої кав'ярні, ідіотське, нічне очікування чогось, чого ніколи не буде, що ніколи не настане. «Ні-і-і, — відмахнувся він від цієї страшної картини, — голова не зробить такої підлоти. Приїде. Адже ж знає, в якому я становищі». Зільберштейн ще раз окинув кав'ярню сумним-сумним поглядом, ніби людина, що вперше оглядає камеру, в якій їй судилося відбувати покарання. Перед очима затанцювали зім'яті банкноти, що висипалися з-під кришки жовтого чемодана. Щось тихо обірвалося в грудях: він пригадав, що йому належить чверть мільйона злотих — його частка. І кволим голосом замовив у неввічливої офіціантки пляшку мінеральної води…

…Оливковий «Гумбер» звернув з Маршалковської відразу ж праворуч, на вулицю Відок; проїхав у самісінький кінець, повернувся і став за парканами, що відгороджували будівельні майданчики на розі Кручої. Автомашину було видно тільки з вузької малої вулички, але зате вона закрита була від поглядів людей з боку людного майданчика за Центральним універмагом. Меринос замкнув дверцята автомашини і обійшов ЦУ з парадного боку. Був тут досить значний рух, репродуктори передавали записану на плівку трансляцію про матч, групки людей юрмилися біля гучномовців. Меринос уважно оглянув вулицю і раптом кинувся в тінь будинку: на Братській стояла синя «Варшава», біля неї нервово крутилися ЗЛИЙ і Шмігло, весь час озираючись навколо. Меринос звернув на Кручу і затримав дрожки.

— Пане начальнику, — звернувся він до візника. — Ось вам п'ятдесят злотих. — І Меринос всунув тому у руку банкнот. Візник не відсмикнув руки, взяв гроші, потім серйозно, хоч трохи й підозріло, спитав:

— За що?

Це був старий, дуже брудний на вигляд чоловік. З червоним брезклим обличчям, він був одягнений в рештки лівреї, яку колись носили фурмани; на голові в нього красувалась кругла руда шапка, що в свій час мала синій колір. Сидячи отак на високих козлах старого поламаного фаетона, над худою, страшенно смутною шкапою, він здавався пам'яткою старовини, якій хтось наказав виконувати роль речі щоденного вжитку, замість стояти експонатом у якомусь із музеїв.

— Ви бачите он той автомобіль біля Братської? — і Меринос показав пальцем на «Варшаву».

Візник відразу помітив її серед інших машин, що стояли на вулиці.

— Бачу, — мовив він, — чом ні.

— Під'їдьте до отих двох панів, що там стоять, і скажіть: «Там один чоловік вас чекає…» І покажете на цей вхід, — він показав пальцем на вхід до Центрального універмагу.

— А ті пани нічого мені не зроблять? — обережно запитав візник, — бо ж ви знаєте, як тепер.

— Вони ще й зрадіють, — криво посміхнувся Меринос.

— Ну що ж, — філософськи обізвався візник; сховав п'ятдесят злотих до кишені і підбадьорив свого зажуреного коня вигуком: — Вйо-о-о! Вперед!

Меринос зіскочив із приступки й став під стіною, заховавшись за колони біля входу…

…— Почекай, — мовив ЗЛИЙ, звертаючись до Генека, який аж кипів від люті, що хтось подолав його в швидкій їзді, — чекай і нічого не бійся. Він сам дасть про себе знати — така