В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Де там! Сподобалося сученяті! Коли він вартовому ножем горлянку перерізав, йому на обличчя бризки крові втрапили. А він тільки облизнувся і сміється: ти диви, вона й справді солона! А назавтра наші диверсанти ще не прокинулись, а він уже біля їхньої землянки пританцьовує. Мовляв, ходімо знову різати!

- Взяли?

- Взяли - за шкірки. Відвели на кухню і зробили так, щоб він до останнього дня війни помиї виносив і попіл з-під котлів вигрібав. Розумієш, Олексо, ми ж то були вже вважай дорослі, за той рік чого тільки не надивились. Але щоб комусь із нас подобалося вбивати… вибачай.

- Так це, товаришу підполковник, скільки нашому шмаркачеві зараз років? П’ятдесят? Ні-ні, навіть менше.

- Зрозумів, куди ти хилиш. Але по-перше, цьому шмаркачеві уже ніскільки років. Він після війни одразу спився по-чорному і в якійсь калабані помер. А по-друге, тут у нас не якийсь там ветеран з анекдоту, що через тридцять років по війні ешелони під укіс пускає, а хтось із нинішніх, молодих. Напився людської крові, облизався - і сподобалося. Ось цього я найбільше боюсь… Все! Вечір спогадів закінчений!

Коли ти добряче вимотаний, то ніяка кава, навіть із коньяком чи горілкою сили тобі не поверне. Навпаки, спрацює, як снодійне. Вирубає міцно і одразу. Без усяких сновидінь. Тому ми зі Старим провели кілька наступних годин по-вокзальному. Він спав на розкладачці у своєму кабінеті, а я - на зсунутих стільцях у своїй «шпаківні». Слава Богу, що я тримав на службі запасну зубну щітку, пасту, станочок для гоління і навіть одеколон.

Тому на ранок я спокійно привів себе до вигляду, відповідного для трьох візитів: до ресторану «Динамо», до знайомого експерта по холодній зброї, що працював на Андріївському узвозі і, звісно, до моргу, знову ж таки на узвозі, але Кловському. Хтось може сказати - до моргу можна й не голитися. Але я не хотів давати знайомому прозекторові підстави для його стандартного жарту. Мовляв, не журись, Сирота, коли ти до нас нарешті втрапиш, ми тебе будь-якого приймемо. І поголимо, і підстрижемо, і загримуємо. Лежатимеш у труні - як живий.

Це тільки на карті найкоротша дорога з Києва до Козятина - через Фастів. У слідстві, та ще й заплутаному, часом доводиться добиратися туди не тільки через Житомир, а й через Ворошиловград. Отже, хоч Андріївський узвіз до Управи найближче, а починати довелося з найдальшої точки.

Морг Жовтневої лікарні заховався під горою подалі від головних корпусів - у старовинному будиночку, прикрашеному меморіальною дошкою, котра свідчила, що саме тут у 1917-му році київські більшовики збиралися аби підготувати революцію. Щоразу, коли я бачив цей напис, в голову нахабно лізла крамольна думка: чому саме в морзі? Чому не підшукали собі щось веселіше? Скажімо, цирк на Миколаївській, бордель на Ямській чи в крайньому разі зоопарк навпроти Політехніки. Дивні якісь у революціонерів смаки - теревенити про царство свободи, сидячи серед розпатраних мертвяків.

Звісно, я так тільки думав. Вголос сказати не наважувався, навіть при Старому.

Біля моргу довелося затриматися через звичну для таких установ ситуацію: кілька чоловіків невміло заштовхували в автобус ритуальної служби труну з дуже старенькою бабусею. Водій, докурюючи цигарку, кричав:

- Кришкою накрийте, кришкою! Нова інструкція вийшла: покійників у відкритій труні по місту більше не перевозити. Бо вам скорбота, а у мене права заберуть.

- А бодай би того, хто такі інструкції пише, самого в закритій труні провезли! Вже завтра! - спересердя вигукнув один із родичів покійної.

Ревіння двигуна заглушило подальший перебіг цікавої дискусії.

Автобус уже виїхав на бруківку і повернув праворуч - у напрямку Бессарабки. Аж тут з дверей, ледь не збивши мене з ніг, вискочили літній санітар у брудному халаті і якийсь неголений дядько в картатій сорочці і яскраво-зеленому галстуку в білий горошок.

- Стійте! - репетував дядько, - назад! Ви не свою бабцю взяли!

Санітар і родич побігли слідом за автобусом, а я пішов шукати свого покійника, радіючи подумки, що його вже точно ні з ким не сплутають. Бо не щодня, навіть у Києві, людям горлянки перерізають - від вуха до вуха.

Наш медексперт разом зі штатним патологоанатомом сиділи в закуточку біля вікна і щось дописували. Зобачивши мене, прозектор встав, підсунув старого ослона і навіть витер його чимось схожим на рушник.

- Сідай, Сирота, і слухай. Точніше - сідай і кажи: що було у шлунку у вбитого?

- А таки було? А то я вже боявся, що він натщесерце помер.

- Сирота, не викручуйся.

- Невже записка з іменем убивці?

- Розмріявся! Хоча в роті за щокою шматочок якогось документу я таки знайшов.

- Якого?

- Знаєш, є така некультурна звичка чистити зуби скрученим шматочком паперу.

- А куди дінешся? У нас же не Монмартр, зубочисток у ресторанах не подають.

- А звідки ти дізнався, що вона з ресторану?

- Хто?

- Дід Піхто! Отой папірчик.

- На ньому дві літери, друковані.

- Ікс та ігрек?

- А ну тебе, дотепник. М та О.

- ЧМО? Хоча