Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Почувши, що незнайомі все ще стоять біля входу, Венцеслав зовсім втратив розум. Він злякався і впав у фізичний і душевний транс, у повний і безнадійний відчай, Рашков провів перед цим безсонну ніч, бо його гнітила жахлива невідомість, що нависла над ним. Він знервувався, став безвільний, і лікар зумів скористатися з його психологічної безпорадності. Тошков підсунув йому отруту, і Венцеслав вирішив таким способом врятувати своє ім'я і честь сім'ї. Можливо, він вагався якусь мить, відчуваючи інстинктивний страх перед смертю. Тоді Петр Тошков, мабуть, пояснив йому, що ціанистий калій убиває швидше і не так болісно, як мотузок шибениці. Вони розмовляли кілька хвилин, стоячи біля письмового стола. І ось Петр Тошков підходить до етажерки, бере графин, наливає в склянку води. Шум води примушує Венцеслава усвідомити всю безглуздість опору. Він відчуває, що доля його вирішена, підносить руку до рота і ковтає отруту. Перед ним склянка з водою. Венцеслав одним духом випиває воду і ставить порожню склянку на стіл.

А лікар, не дивлячись на нього, вилазить через вікно на подвір'я і біжить по траві до огорожі. Через півгодини він уже в своєму кабінеті. Мої люди вчора бачили, як Тошков, спітнілий, з червоним обличчям, крадькома, щоб його ніхто не помітив, піднявся з чорного ходу на третій поверх у свій кабінет. Він намагався замаскувати, приховати свою відсутність на роботі. Лікар знав, що медична експертиза точно встановить годину отруєння Рашкова і тому постарався бути в цей час у своєму кабінеті. Словом, поспішив забезпечити собі алібі.

Ось так, на мою думку, розвивались події протягом цих кількох днів.

Славі Ковачев витер спітнілий лоб, глибоко зітхнув і кинув погляд на полковника.

— Усе це дуже цікаво! — сказав Ванов і деякий час задумливо мовчав. — Але чому після того випадку з картою Петр Тошков не діяв одразу, негайно, як зробила б людина, що опинилась у його становищі, а відклав виконання свого плану на наступний ранок і до того ж на час після десятої години? — Полковник знову помовчав. — Адже на другий день до десятої години органи Державної безпеки» могли б схопити і Венцеслава Рашкова, і Ракіпа Колібарова. Диверсанти напевно передбачили б, що при такому швидкому і нестримному поширенні ящурної епідемії органи Державної безпеки діятимуть одразу, використовуючи кожен слід, який їм пощастить помітити. Чим пояснити повільність дій Петра Тошкова та й ваших дій, товаришу капітан?

Славі Ковачев здригнувся і почервонів.

— Дозвольте відповісти на ваші запитання по порядку. — Він втупив очі в килим. — Біля пам'ятника патріархові Євтімію я втратив з очей лікаря Тошкова. На стоянці таксі він сів у машину і помчав до Руського бульвару. Я негайно рушив за ним на іншій машині, проте на перехресті спалахнуло червоне світло світлофора, і ми змушені були зупинитись, щоб пропустити трамвай. Коли колія звільнилась, я наказав шоферові їхати швидше, але машина з лікарем уже зникла. Я вважав за краще повернутися на стоянку. Через п'ятнадцять хвилин прибула машина, в якій їхав лікар. Із слів шофера я зрозумів, що Тошков схитрував. Замість того, щоб поїхати в потрібному йому напрямі, він зійшов біля Центрального універмагу на бульварі Георгія Димитрова. По-моєму, лікар відчував небезпеку, але не мав можливості діяти негайно. Тошкову потрібен був час, щоб обдумати, як у такій обстановці усунути Венцеслава. Цілком можливо, лікар пішов порадитися з кимось із своїх людей. Щоб знайти ціанистий калій і встановити зв'язок з Ракіпом Колібаровим, теж потрібен час. Цим Тошков займався до десятої години ранку 27 серпня. Що ж до мене, — Славі Ковачев знизав плечима, — то я тільки сьогодні усвідомив деякі речі, тому і не просив дозволу на арешт Петра Тошкова. Проте я надіслав шифровану радіограму в Смолян, наказавши не зводити очей з Ракіпа Колібарова.

Полковник Ванов записав щось у блокноті, потім звернувся до Абакума:

— Ну, а у вас, товаришу Захов, є гіпотеза відносно цієї справи чи ви згодні з висновками товариша Ковачева?

Абакум підвівся, розпростав плечі і почав повільно ходити вперед і назад по кабінету.

— Учора, здається, я вам сказав, що знаю декого з працівників Центру. Мій приятель Анастасій Буков, дільничний ветеринарний лікар з Триграда, який зараз у відрядженні в Софії, познайомив мене із завідуючим відділом «Ліки та постачання», чудовою людиною, лікарем Петром Тошковим.

Полковник стрепенувся і підвів брови:

— Прикметник «чудовий» ви ставите в лапки. Так же?

— Зовсім ні! — Абакум нахмурився і трохи помовчав. — У мене немає ніяких підстав ставити це слово в лапки. Принаймні тепер. А мій скромний життєвий досвід підказує, що поруч з ім'ям цієї людини й надалі не буде потреби ставити лапки.

— У своєму викладі я спирався виключно на факти, — зауважив Славі Ковачев. — Вам довелося б спростувати їх пункт за пунктом, а це неможливо.

Абакум запалив цигарку, і на губах його промайнула звичайна поблажлива посмішка. Але цього разу в ній не було добродушності і незлобивості — від неї віяло холодом, а цей холод не віщував нічого доброго.

— Товаришу Ковачев, — почав він, ходячи по килиму, — насамперед дозволю собі, якщо товариш полковник не заперечуватиме, зробити вам кілька компліментів відносно вашого методу. Ви, очевидно, виявляєте блискучі здібності у збиранні і нагромадженні фактів. Я почув багато нових подробиць, яких досі не знав. Вітаю вас і висловлюю вам свою вдячність. Особливо цінними для мене були відомості про тих двох таємничих людей, які вчора вранці стежили за складом. А те, що ви помітили відсутність Петра Тошкова на роботі і встановили точний час його повернення в кабінет — надзвичайно важливо для дальшого ведення слідства. Як я вже сказав, у збиранні і нагромадженні фактів ви дуже старанні і виявляєте безперечний талант.

— О, — сказав Славі Ковачев, почервонівши до вух, — це дрібниці.

— І в цілеспрямованому комбінуванні фактів ви виявляєте добрий нюх. Навчання Петра Тошкова в Швейцарії, його поїздки в прикордонному районі, прогулянки з іноземцями нон грата, екскурсія в Триград і зустріч з Ракіпом Колібаровим, підроблений лист — така