Злий - Леопольд Тірманд
Під котелком на жовтому лобі блищав піт; з пересохлих губів ішла кров, бо він без упину прикушував їх, але замок не поступався. Пальці Йонаша щохвилини змінювали стальну дротину, рухи цих пальців, короткі, скупі, невловимі, нагадували рухи хірурга-віртуоза. І раптом, ніби під впливом страшних заклинань, а не фізичного втручання, переможений замок дзенькнув, Дробняк з тріумфом випростався: двері відчинилися. Він увійшов до святилища кооперативу «Торбинка».
Дробняк увімкнув горішнє світло і став посередині кімнати. Повільно, старанно, не поспішаючи, оглянув усе навколо: шафи, столик, письмовий стіл, вікна, крісла, килим. Підійшов до письмового стола, відчинив шухляду й аж посміхнувся від приємної несподіванки. Там лежав його револьвер. Він поспіхом сховав його в кишеню. Ще раз обійшов кімнату, схиляючись над кожною річчю. Потім затягнув штори, замкнув двері, двічі крутнувши стальним прутиком, підібраним до замка, погасив горішнє світло, засвітив настільну лампу, повисовував шухляди і почав спокійно оглядати одну за одною. Щохвилини він витягав якийсь документ — рахунок, доручення, коносамент і акуратно складав їх на окремі купки. Працював він так понад годину. Коли всі шухляди були докладно вивчені, Йонаш Дробняк зітхнув, витер рукавом піт з-під котелка, що весь час був у нього на голові, і запалив сигарету. Глибоко затягнувся і глянув на годинника: було п'ять хвилин на першу. Він став перед етажеркою із бухгалтерськими книжками та швидкозшивачами, і ніжний усміх з'явився в нього на губах. Вправним рухом він зняв кілька товстих швидкозшивачів і книг, поклав на письмовому столі, зручно вмостився в кріслі і почав вивчати їх з величезною вправністю І знанням справи. Він щоразу брав нові книги й швидкозшивачі, читав, перевіряв, вивчав. І з того, як він, перегортаючи сторінки, водив пальцем по стовпчиках цифр, усіх цих сальдо, конто, дебетах та остачах, видко було, що він неабиякий фахівець у цій галузі. Чимраз ширша, задоволеніша посмішка з'являлася на його обличчі, немов у бухгалтера, в котрого збігаються найскладніші рахунки. Час від часу він щось занотовував у блокноті, що лежав збоку. Кожного разу, коли погляд його натрапляв на такі прості з вигляду назви як «Відділ торгівлі цеглою», «Відділ автотранспорту», «Відділ вітамінів», з вуст його зривалося вітхання й прицмокування, що було виразом великого здивування. Та от він відірвався від книг і глибоко замислився. Коли Дробняк отямився, погляд його впав на телефонний апарат, що стояв на письмовому столі. «Що це Таке? — подумав він, — перемикач? Цікаво, до якого телефону?» І справді, на телефонному апараті прикріплений був перемикач старого типу — невеличка металічна ручка, яка пересувалася вбік або вгору, тут же, за щитком для набирання номерів. Йонаш Дробняк вийшов з кабінету, заглянув ще в дві кімнати. Ніде не було телефону. «Може, в майстерні? Навпроти?» подумав він. Не без зусиль відчинив двері, що вели до майстерні, де виготовлялися гребінці, сумки та інші дрібні речі з пластмаси, оглянув докладно її широкий повний різних закапелків зал. На столі майстра він побачив апарат, але був це телефон із зовсім Іншим номером, без перемикача. Йонаш Дробняк повернувся до кабінету голови і знову заглибився в торговельні книги.
— «Магазини кооперативу «Торбинка» на вулиці Багно, номер… На подвір'ї…» — прочитав він уголос, і серце в нього забилося дужче. І знову погляд його впав на перемикач телефону. Він підвівся, поправив котелок, взяв парасольку, навів лад на письмовому столі і етажерці, погасив світло і залишив контору.
— Вулиця Багно… На подвір'ї… — півголосом повторив він.
5
Філіп Меринос розплющив очі і глянув на годинник: було близько сьомої. На зсунутих кріслах важко хропів Льова Зільберштейн. Меринос став, одяг халат, пішов до ванної кімнати, поголився, прийняв душ і поставив у кухні воду на чай. Робив він усе це спокійно, не поспішаючи, навіть насвистуючи. Потім дістав з шафи, вмурованої в стіну, чудовий шкіряний несесер і звільнив його від туалетних приладь; був це солідний ручний чемодан з дорогої жовтої шкіри. Меринос поставив чемодан на столі, потім струснув мускулисту руку Льови, що звисала з-під ковдри. Зільберштейн схопився, як переслідуваний кошмарами хлопчак.
— Що таке? — скрикнув він.
— Нічого, — посміхнувся Меринос, — вставай. Добридень, і до роботи.
В цю хвилину задзвонив телефон. Меринос підняв трубку.
— Це ти, Бобусю? Так, так, — широко посміхнувся він. — Приїжджай сюди, тільки зараз же… — Поклав трубку й кинув Льові, що нервово позіхав: — Квитки вже готові.
Льова пружно вискочив з-під ковдри.
За десять хвилин у дверях з'явився Роберт Крушина. Він був брудний, спітнілий, пом'ятий після безсонної ночі, але сповнений енергії.
— Пакунок з квитками я залишив в автомашині, — сказав він.
— Добре, — відповів Меринос. — Іди, Роберте, прийми душ. — Він підійшов до шафи, вийняв чисту шовкову сорочку, білизну і чисті шкарпетки. — Переодягнися, — кинув він усе це Крушині, — щоб мав людський вигляд. Сьогодні неділя.
Крушина вдячно посміхнувся.
— І такий матч, — додав Меринос.
За чверть години Крушина і Зільберштейн, стоячи, пили чай.
— Ось чемодан, — сказав Меринос, подаючи Льові жовтий шкіряний несесер, — це на гроші. Справа проста: беріть «Гумбера» і їдьте вже зараз униз, ближче до стадіону, бо потім закриють всі дороги для автотранспорту. Поставиш машину біля житлових корпусів, знаєш, Роберте, там є просвіт і в'їзд для автомашин.
— Знаю, — не замислюючись, відповів Крушина, — мені пояснювати не треба. Там порожньо й спокійно.
— Отож бо, — квапливо кинув Меринос, — там і зупинитесь. Про місце стоянки можуть знати тільки «коники» та люди з квиткового відділу. Вони приходитимуть за квитками і розноситимуть їх звідти по місту. Таким чином, будете орудувати, так би мовити, в самісінькому центрі циклону. Ясно, Льово?
— Ясно, — сказав Зільберштейн.
— Всі гроші — в цей чемодан, — ще раз нагадав Меринос. — Підрахуємо виторг увечері.
