Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— Про що ви так замислились, професоре? — озвався до нього отець Лука.
— Про що ви так дебатували з Ретелем?
— Про той нещасний пакрацький випадок. Він постійно торочив мені про якусь долю. Начебто той Дуда взагалі не знав, що робить, начебто діяв як знаряддя якоїсь вищої сили...так здається... Пневма, як він її називає. Звичайнісінька дурниця.
— А що ти про це думаєш?
— Що я маю думати, якщо стоїть питання, чи там взагалі бодай щось сталось. Ось, подивіться на сьогоднішній випуск «Далмації»! Пакрацький парафіяльний священик взагалі божиться, що не було ніякого злочину. І що той Дуда був винятково віруючою людиною. Щоранку, перш ніж заступити на службу чи вирушити на передову, він приходив до священика на сповідь та причастя.
— А ти не читав минулого числа «Опсерватора»? Є п’ять свідків, які на власні очі бачили, що він вбив десятеро невинних.
— Серби та комуністи невинні?! Побійтесь Господа, професоре, що ви мовите! Якщо він справді це зробив, то вчинив богоугодну справу.
— Бачиш, бачиш! Невже Бог не має бути одним для всіх?
— То вже просто інтелектуальна беззмістовна нісенітниця. Бог — це не філософська абстракція. Аж ніяк. Він живий. Матеріальний. Переймається справами вірних. Він може бути лише чиїмось Богом. Оскільки мій народ обрав його, щоб нас вести, він Бог мого народу. Це означає, що і Він обрав мій народ. Тому все, що робиться в Його Ім’я, богоугодне.
Тюдор був шокований не так словами, як фанатичним блиском, що промайнув в очах отця Луки, поки той говорив. Згадав, як бачив його під час війни, коли він благословляв військо на війну. «Очевидно, у нас Бог сприймається як племінний тотем, — подумав, — шкода, що й церква цього не оминула.»
А тоді повів далі:
— А чи це, отче, трішки не застаріло? Датується середньовіччям, коли хрестоносці, у скривавленій від убитих сарацинських воїнів одежі, падали ниць перед Гробом Господнім у фанатичному екстазі? Гадаєте, Ісус схвалив би, що вони так ідуть до Нього?
— А чому б і ні? Що для Нього хтось, хто не вірить у Його божественне походження і не визнає Його вчення?
Зрозумівши, що має справу з божевільним фанатиком, Тюдор заплатив за каву, вибачився і пішов геть. Надвечір, у час, коли екскурсанти вже мали повернутись, Тюдор поспішив до готелю. Він опинився перед входом до готелю якраз тої миті, коли там зупинився екскурсійний автобус, тож Тюдор почав уважно спостерігати за всіма, хто виходив з нього. Із зростаючим занепокоєнням він переконався, що Ани серед них немає. Він спробував розпитати про неї водія, але той не мав ані найменшої гадки, хто то є. Вже дуже стривожений він підійшов до групи англійців і детально описав їм дівчину. Вони згадали, що вона сіла разом з ними в автобус і що деякий час перебувала разом з групою, але де і коли вона загубилась, про те ніхто нічого не знав. Він розпитував їх також про офіціанта Ретеля; його вони взагалі навіть не бачили. Усвідомивши, що ситуація більш ніж серйозна, він одразу ж почав шукати Бонетті. Оскільки його не було в готелі, Тюдор зателефонував йому додому і попросив негайно прийти. Бонетті примчав за п’ять хвилин. Тюдор коротко розповів йому, у чому проблема, а наприкінці сказав:
— Послухай, Бонетті! Думаю, що ці наші азартні ігри з долею стають небезпечними. Виглядає так, що до нашої гри приєднався гравець, якого ми не очікували тут побачити — смерть.
— Для тебе, принаймні, не є дивною азартна гра з цією кістлявою панною.
— Ні, коли ставкою в грі є моє життя. Проте ніколи мені не спадало на гадку ставити на кін чуже. Треба негайно повідомити в поліцію. В тебе не вистачає одного гостя в готелі, чоловіче!
— Згоден, проте не треба поспішати. Дозволь мені розслідувати цю справу. Насамперед треба дізнатись, що там з Ретелем.
Бонетті попрохав його зачекати, а сам почав ходити готелем, усім телефонувати та розмовляти з тими, хто того дня працював, від шефа зали і поодиноких офіціантів аж до портьє. Після того, як він опитав усіх, хто міг бодай щось знати, він повернувся до Тюдора.
— Ретель справді поїхав сьогодні до Цавтата, але не з власної волі. Його послала шефиня рецепції, оскільки гостеві зі Швейцарії надійшла термінова телеграма, яку треба було негайно доставити. Мабуть, його досі нема вдома, бо до телефону ніхто не підходить, та й мобільний його вимкнуто. Ходімо пошукаємо того швейцарця.
Оскільки гості в ресторані вже сіли вечеряти, його було неважко знайти. Він підтвердив їм, що офіціант віддав йому телеграму й подякував керівництву готелю за таку турботу; проте нічого іншого не зміг їм сказати; ні куди Ретель пішов після того, ні як Ана відстала від групи. Тоді врешті й у Бонетті згас останній промінь надії та оптимізму, тож і він почав ставитись до події серйозно й навіть вирішив повідомити у поліцію. Домовились, що поки не згадуватимуть ні про Дуду, ні про те, що Ана — свідок у пакрацькій справі; адже спершу треба дізнатись про те, що ж насправді сталося. Вирішили їм розповісти лише те, що одна гостя готелю на екскурсії безслідно зникла, дати опис та всі необхідні дані й попросити їх зв’язатися з поліцією у місті Цавтат та дізнатися, що з нею. І саме тоді, коли Бонетті вже почав набирати номер телефону, вони раптом обидва підскочили для несподіванки. Біля входу в готель з’явилися Ретель та Ана. Обоє були в напрочуд веселому настрої, тримали одне одного в обіймах, наче закохана пара чи принаймні дуже хороші приятелі.
— Вибачте, пане директоре, — першою заговорила Ана, — якщо своїм запізненням завдала вам клопоту. Не могла навіть уявити, що у вашому готелі працює мій давній приятель воєнних днів, чий слід я давно загубила. А коли ми зустрілись у Цавтаті, я неймовірно зраділа. Розговорились, ось так і вийшло.
— Точно, точно! — додав, сміючись, Ретель. — Сьогодні я
