Азартні ігри з долею - Іво Брешан
Вже наприкінці того дня, під час вечері, коли Ана сіла за столик, який був для неї зарезервований, Тюдор розташувався у сусідньому аперитив-барі, звідки крізь скляні двері мав чудову можливість оглядати ту частину ресторану, де вона була. Ретель того вечора обслуговував столики у зовсім іншій частині зали, проте, якби йому знадобилося потрапити в ту частину зали, він мусив би проходити якраз поряд із її столиком. Нею ж опікувався зовсім інший офіціант. Дуже швидко до Тюдора приєднався Бонетті, і ця пара почала мовчки разом очікувати розвитку подій. Ресторан був переповнений гостями-іноземцями: німцями, англійцями, американцями, тому офіціанти безупинно снували туди-сюди, несучи на тацях нові страви чи забираючи брудний посуд. Так і Ретель того вечора щонайменше двадцять разів пройшов поруч із Аною, проте ні з її боку, ні з його не було жодного знаку, який вказував би на те, що вони впізнали одне одного.
— Все виглядає так, що ми марно гайнуємо час, — врешті після довгої мовчанки озвався Бонетті. — Якщо до цього моменту нічого не сталося, то й не станеться.
— А чого ти чекав? Що вони побачать одне одного, розкинуть руки і кинуться в обійми?
— Та ні, проте я розраховував хоча б на погляд. А так мені здається, за цей час вони взагалі не звернули уваги на існування одне одного.
— Звідси це важко оцінити.
— Важко? Принести тобі бінокля? Чи ти бачив, скільки разів він пройшов поруч із нею? Чи вона бодай раз удостоїла його хоча б поглядом?
— Добре, насправді — ні. Принаймні ми звідси цього не бачили. Але не було жодного іншого офіціанта, окрім того, що її обслуговує... Зажди хвилину! Ось, щойно, на одну мить його погляд ковзнув і затримався на ній. Наче вона запала йому у вічі.
— Е, і я те помітив. То й що?
— Як що? Це означає, що гра розпочалась.
— Ти робиш занадто поспішні висновки. Мені здається (а я старий лис у таких справах) у тому погляді не було нічого більшого за звичайну цікавість, цілком природної для офіціанта, коли якась молода жінка вперше з’являється у залі.
— А я тобі кажу, що він її впізнав, просто прикидається, щоб вона не звернула на нього уваги.
— Не вірю. Я не зауважив нічого такого, хоча я маю на це око. Він подивився на неї як на цілком незнайому людину. А це значить, старий, що зіграли ми хибними картами. Ретель — це взагалі не Дуда.
— Згідно з усіма відомими про нього свідченнями, логіка показує, що це мусить бути він. Взагалі, ти ж сам із цим погодився.
— Але ж ти зачинатель теорії, за якою все може, за логікою речей, вказувати на одне, а вийде щось зовсім інше. Чи не може й тут бути так само?
— Може, не заперечуватиму. Проте тебе це мусить турбувати якнайменше, адже в цьому випадку переможцем станеш ти. Це немаленька річ — отримати 50 тисяч кун, якщо всі п’ять свідків його не впізнають.
Розділ 4
скільки зміна офіціантів тривала 24 години, після чого добу вони були вільні, то Ретель мусив працювати і завтра зранку, аж до обіду. Через це Франко зрання був у готелі, коли лише почали накривати на стіл до сніданку. Гості зазвичай брали їжу зі шведського столу, щоб офіціанти не дуже були зайняті. Серед гостей Тюдор помітив і Ану, що взяла їжу та сіла за вільний стіл. Коли вона миттю пізніше зрозуміла, що стала об’єктом чиєїсь уваги, то підвела голову і подивилась йому у вічі. Тюдор їй по-джентльменськи вклонився, а вона відповіла на його привітання люб’язною усмішкою. За цей час Ретель тричі пройшов повз неї і ніхто — ні вона йому, ні він їй — не надали якоїсь уваги. Тюдор усвідомив, що тут, під час сніданку, серед гостей, які стовбичили біля столу чи пересувалися залою з тарілками в руках, немає можливості для реалізації того, чого він очікує, незважаючи на те, чи вони впізнали вже одне одного чи ні, тож він вирішив відійти до шинквасу в аперитив-барі та випити кави.Несподівано з-за його спини пролунав дуже знайомий голос:
— Професоре, ви тут! Яка приємна несподіванка! Ну, хіба ж це не диво? Що ви тут робите?
Це був Ретель, який, імовірно, вже закінчив свою роботу в залі:
— Цими днями маю справи з твоїм директором, тож його чекаю. А він зараз, мабуть, ще зайнятий?
— О, так! Дубровник — відкрите місто! Не сумніваюся, що це він вас на те підмовив. Ось лише не знаю, хто дає кошти на таку, вже пробачте на слові, дурню?
— Як хто? Спонсори та меценати, Серафіне. В місті знайшлися люди, які вирішили, що й хорватські туристи матимуть змогу спробувати бодай частину тих зручностей, що дозволяють собі іноземці.
— Краще б їм було того ніколи не куштувати. Адже після цього їх гнітитиме власна бідність.
— Бачиш, ти б тут як офіціант, міг би відіграти важливу роль. Доки сервіруватимеш стіл, розповідай їм про стоїків! Так зможеш їм пояснити, що все було передбачено для них долею, і вони не мають жодних причин бути нещасними.
— Знаю, що ви жартуєте... проте, раз вже мова про це зайшла... вибачте, не хочу вас гнівити, але мені здається, що ми не закінчили нашої недавньої розмови з цієї теми. Я пам’ятаю ваші заняття, то було давно, тож багато речей могли вивітритися з моєї пам’яті.
— Ти не міг нічого забути, бо ніколи нічого не знав.
— Дарма ви так! Ось зараз, хочете я вам усе розповім? — Ретель став у позу учня, який приготувався, як у класі, відповідати вивчений урок.
— Ні, ні, не дай Боже! — Тюдор поспішно його перервав. — Мені за сорок років викладання це набридло до оскоми. Краще скажи прямо й коротко, що тебе цікавить?
— Я хотів вас запитати.. Якщо, за стоїками, — всім на цьому світі керує та володіє... чекайте, як же воно зветься... на кінчику язика крутиться... щось як пневматика...
— Пневма[20], шановний, пневма! Душа усього світу. Природа й Бог водночас. Все відбувається так, як хоче вона, і нічого не відбувається без неї. Хто їй підкоряється, живе спокійно й вільно, а хто чинить їй супротив — робить це на