Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— Не мели дурниць! — засоромилась Ана, ляснувши його легенько по руці. — Не вводь панів в оману.
— Чи це... із Пакраца? — обережно спитав Тюдор, ще не в змозі отямитись.
— Ні, з Осієка, — відповіла Ана. — Розповідала вам, що прибула туди, коли тікала від того божевільного Дуди. Ми з Серафіном працювали разом в одній будівлі, за кілька кроків один від одного. В сусідніх кімнатах. Він в офіцерській, я в кімнаті журналістів. Якби ви лишень знали, скільки разів ми дивились смерті в очі!
— А що я вам казав, професоре! — додав Ретель, весь сяючи від радості. — Доля. Я саме збирався додому, побачивши, що не маю роботи, коли мене шефиня послала до Цавтата з телеграмою. Якби я на секунду раніше вийшов з готелю, вона послала б туди будь-кого, і я в наших лабіринтах міг би взагалі не зустріти Ани. Ймовірно, більше ніколи б у житті її не зустрів. Тієї секунди мене могла зупинити лише світова душа... пневма. А це значить, що й своєю поїздкою до Цавтата я їй завдячую.
Після того Ретель, який цієї миті взагалі поводився не як працівник готелю, а радше як кавалер, взяв на рецепції ключа від Аниного номера і пішов з нею, залишивши позаду Бонетті й Тюдора, які розгублено дивились їм услід.
— Ну що ж, пане Франко, тепер? — спитав Бонетті, коли за якийсь час до них знову повернувся дар мови. — Заберемо із сейфу кожен своє, чи підемо до мене, щоб зіграти одну партію в брішкулу тет-а-тет за все, що лежить у сейфі?
— Полегше! Нехай то лежить у сейфі й надалі. Треба найперше зрозуміти, що криється за цією романтичною драмою.
— Тут криється твоя божевільна голова, ось що! Чи ти не розумієш, що ми все будували на твоїх припущеннях? Ретель не має ніякого зв’язку з тим Дудою та ніколи не був у Пакраці. Облишмо ці дитячі ігри, і повернімось до нашого старого доброго покера. Тут ти принаймні знаєш напевне, що тебе чекає у фіналі: виграш чи програш. А тут... граєш, але не знаєш, що тебе очікує далі... А що ми робитимемо з іншими переможцями з «Дубровник — відкрите місто»? Не можемо їм тепер відмовити. Було б правильним, якби ти виплатив їм моральну компенсацію, оскільки це ти все затіяв.
— Як швидко ти приймаєш рішення! Все те, що ти бачиш, легко може виявитись звичайною стратегічною брехнею. Чому б не надати перевагу такому розвиткові подій: вона побачила в готелі офіціанта, який був схожий на Дуду, і її охопила паніка. Загалом, про це можна зробити висновок із нашої короткої вчорашньої бесіди, яку я тобі вже переповів. Тоді вона бачить, що готель організовує екскурсію до Цавтата для іноземців і вирішує зголоситись. Це для неї єдина можливість звідси непомітно зникнути. А далі, хтозна, що вона думала робити далі, можливо, навіть хотіла взагалі не повертатись. Проте там Дуда — зненацька — вигулькнув перед нею. Що ж їй тоді лишалося, окрім того, щоб розігрувати зустріч з давнім бойовим товаришем? А може, й з колишнім коханцем; і це було між ними, як я з її слів вчора зміг розібрати.
— Якщо це справді так, тоді знову все вказує на те, що я виграв. Бо з того, що ми побачили, виходить, що вона не збирається щось робити; а це значить, що Ретель, принаймні у першому раунді, вийшов сухим із води.
— Цього ми ще не знаємо. Це її зараз страх жене та змушує до такої поведінки. Вона для Дуди є справжньою великою загрозою; це вона мені відкрито сказала. А що станеться, коли знайдуться переконливі докази, і далі залишається зрозумілим. Гра триває, мій дорогий пане Бонетті.
Наступні дні Франко повністю присвятив тому, щоб крадькома спостерігати за розвитком стосунків, які виникли між Аною та Ретелем. Намагався віднайти чи побачити хоч дрібну деталь, яка дасть підґрунтя його припущенням. Проте нічого з того не вийшло; все між ними виглядало ідилічно і не було ані натяку на якийсь обман. Ретель до Ани був винятково уважним. У ресторані завжди розташовував її там, де сам прислужував, частував її такими стравами, яких взагалі навіть не було в меню. Через неї він понаднормово залишався у готелі, щоб після обіду чи вечері вони могли переміститись в аперитив-бар і там ще довго тихенько про щось перемовлятись. А коли Ана поверталась до себе в номер, він постійно її супроводжував, і після того його годинами не було видно. Судячи з усього, і вона так само до нього прикипіла серцем; декілька разів Тюдор бачив, як вона чекає закінчення зміни Серафіна, щоб вони могли разом піти в місто. Інакше кажучи, вони не розлучалися цілісінькими днями, а іноді, коли це виходило, то навіть й уночі. У четвер, коли конференція вже почалася, Тюдор зустрів їх на Страдуні, коли вони ходили базаром і скуповувалися. Він ретельно розіграв начебто випадкову зустріч з ними: коли пара виходила з однієї крамнички, він прикинувся, що сам туди прямує, тож вони замалим не зіштовхнулися у дверях. Після звичних вітань, Франко начебто випадково висловив подив.
— Ого! Що це значить, пані Ано? Симпозіум вже почався, а ви тут прогулюєтесь.
— Я дослухалась до вашої поради й утрималась від участі. До того ж, і Серафін думає, це не мало б ніякого сенсу.
— Справді? — здивовано спитав Тюдор, обертаючись до нього. — А можна поцікавитись, з якої причини ти так вважаєш?
— Ви знаєте, професоре. Той Дуда чинив те, що доля тоді від нього вимагала. З ним мало статися те, що йому приготувала доля; ніхто нічого не може змінити. Хіба не ви казали, що є найвищий розум... як він називається... логос[22]... який все поставить на свої місця? Тож йому треба підкоритися і не плутатись у нього під ногами.
— Так, проте не забувай, що підкоритися логосу — не означає залишатися пасивним та бездіяльним, а якраз навпаки, діяти у згоді з тим, чого він від тебе вимагає.
— Маємо, що маємо, — перебила професора Ана. — Я вирішила відступитись від цього. Навіщо я взагалі займалась таким маргінальним явищем, як той Дуда, якщо в цій справі замішано багато більших рибин? Ті, хто це задумали й підписали наказ. Дійсно, то
