Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— Е, тому я й замислився... Якщо все відбувається так, як хоче ця... все одно, як її звати... чи випливає з цього, що наше майбутнє наперед передбачене й розписане?
— За логікою речей це можливо. Бо в такому разі все, що відбувається, — це відповідний та закономірний наслідок низки причин, які йдуть від цієї миті назад, аж від самого початку світу. Божий закон, як казав Зенон. Єдине, в чому я доволі-таки сильно сумніваюся, — це те, що речі відбуваються за якимось сталим, незмінним порядком.
— Знаєте, про що вас питаю! Відчуваю, що я мусив те зробити, але мене мучать докори сумління, чи воно справді було настільки необхідним з точки зору майбутнього. І знову, коли трошки більше над цим подумаю, здається мені, що все й насправді так, як ви оце щойно сказали... відповідні, очікувані наслідки усього того, що відбувалося раніше... умови, в яких я був і яких не мав сили змінити... І що я попросту мусив так вчинити, бо не мав іншого виходу. То було щось на кшталт приборкування долі. Що ви скажете на це?
— А що сталось? Що ти вчинив? Звільнився від Бонетті?
— Ет, того не можу вам сказати.
— Тоді і я не можу сказати, що думаю з цього приводу.
— Але теоретично... що думаєте взагалі — про це? Які висновки ви зробите?
— Що маю тобі казати? Блискучий висновок, гідний самого Зенона. Лише ти дещо залишив без уваги... або ніколи не знав. Те, що ти називаєш пневматикою або, якщо хочеш, доля, фатум — у вченні стоїків звалося логос. А чи знаєш ти, що таке логос? Найвищий, найблискучіший розум. Моральна та духовна досконалість. І твої вчинки, теперішні чи майбутні, розглядаються лише по тому, наскільки вони були у згоді з логосом. То для тебе значить підкорятися долі. Зате, якщо ти намагатимешся зробити щось наперекір, змінити хід речей, як тобі хочеться, впадеш у безумство і станеш рабом найвищих пристрастей. «Безжалісними, грубими й жорстокими є ті, що жадають робити все можливе задля власної користі, і водночас залишаються глухими й сліпими до всеохопного закону Божого», — каже Клеанф у «Гімні Зевсу». Тож, тепер задумайся, у що може вилитись те, що ти збираєшся вчинити!
Після цих слів він відійшов від Ретеля і залишив його, як йому здалося, у глибокій задумі. «Ах ти, голубе мій, — подумав Тюдор. — Вочевидь, ти до чогось готуєшся, бо щось замислив! І через те намагаєшся знайти тому виправдання у вченні стоїків». За мить він сахнувся і закляк: а що, як Серафін має намір заподіяти Ані якесь зло? Вочевидь, він гадає, що у всьому, що він зробив, він лише знаряддя долі, і, відповідно, у тому, що готується вчинити, бачить себе так само. Бо, інакше, навіщо він стільки набридав із тим, чи призначила йому доля те, що він планує зробити, його майбутній вчинок? У Тюдора аж мурашки по тілу побігли. Якщо Ретелю вдасться втекти, скоївши новий злочин, біс із тими втраченими грошима, набагато важчим для нього було б жити з думкою, що він міг стати причиною. Але тепер він тішився тим, що доки Ана перебуває в готелі, вона у безпеці, оскільки тут усюди повно туристів, і Серафін буде не зможе щось їй заподіяти. Окрім цього, все ж залишається така ймовірність, що Ретель — це не Дуда, тож і всі його питання стосувались чогось зовсім іншого. Отак подумавши, професор вирішив, що, про всяк випадок, треба якось попередити Ану про можливу загрозу. Усвідомлював, що він порушує правила гри, але оскільки він чинить це собі на шкоду, а не на користь, то нема за що докоряти собі.
У той час він загубив Ану з очей, тож почав прогулюватися різноманітними приміщеннями готелю, якраз тоді йому спало на думку, що її поселили на віллі «Ореола». Зазирнув туди, і дійсно! Побачив її на терасі, де вона сиділа на самоті в кутку, там було доволі темно. Перед нею на столі стояв маленький ноутбук і вона щось поспіхом друкувала, з головою поринувши в роботу.
— Невже ви за такий короткий час вже зібрали матеріал для репортажу? — запитав він її, заходячи на терасу.
— О, це ви! — вона підвела погляд і, наче ледь дочекалась, щоб її хтось відволік, з полегшенням вимкнула ноутбук та запросила Тюдора сісти. — Якраз мені не завадить маленька перерва.
— Наскільки знаю, ваш симпозіум лише в четвер, а ви вже вирішили надіслати статтю до редакції. Про що? Про приготування?
— Знаєте, мене не посилали висвітлювати події на симпозіумі. Я прибула сюди з власної ініціативи. Я подам заявку на участь у симпозіумі з короткою доповіддю, яку зараз готую.
— Ви з власної ініціативи прагнете брати участь у міжнародному симпозіумі з прав людини? Навіщо? Невже вас чи когось з ваших рідних, можливо, обмежили в правах чи щось відібрали?
— Ні, ні, мова не про мене, а... Варто лише, щоб сьогодні один-єдиний випадок пригноблення та обмеження у правах не було покарано, і завтра це може вже заторкнути будь-кого з нас.
— О, та ви великий ідеаліст! Дорога пані Ано, а вам не спадало на гадку, скільки таких порушень в останній десяток років залишилось нерозслідуваними та безкарними, і через те нікому не боліла голова?
— Знаю. Але існує дещо, що називається моральною відповідальністю. Я б могла погодитися з вашою точкою зору, якби мова йшла про те, з чим я не стикалася особисто. Проте оскільки я бачила це на власні очі...
— Ви щось бачили? Пробачте мені мою, можливо, надмірну цікавість...
— Та ні, ні, нічого, все нормально. Я охоче вам усе розповім. Ви розумна людина. Філософ, наскільки я чула. Можливо, ви зможете мені щось і порадити. Як молода журналістка зі щойно отриманим дипломом, я опинилась 1993 року в зоні бойових дій поблизу Пакраца. Я сама цього хотіла, хоча всі мене від того відмовляли. Для мене то було щось на кшталт випробування, іспиту перед самою собою. І я не розкаялася. Навпаки. Що більше я заглиблювалась у роботу, то більше вона мене приваблювала, так, що врешті я зовсім перестала зважати на небезпеку. Особливо мене захопило те, як зовсім юні хлопці оборонялися від набагато сильнішого супротивника. Особливо їхній командир. Він діяв так, як бог Марс... довершений організатор... завжди опинявся там, де було найтяжче та йшли найжорстокіші
