Азартні ігри з долею - Іво Брешан
Інакше кажучи, Франко жив у такий спосіб, який настільки відрізнявся від усіх загальноприйнятих зразків, що в Дубровнику міг зажити слави дивака і стати предметом знущань та кпинів, якби лиш в нього не було його міцної репутації професора та героїчного минулого його родини. Його родовий будинок розташований на Прієку, вулиці, паралельній Страдуну, і мав три поверхи, проте Тюдор користувався лише найвищим. Інші два, нижні, поверхи перебували у володінні племінників, дітей його покійного брата й сестри, які зрідка приїжджали в Дубровник, тож здебільшого Тюдор жив у будинку сам. Раз на тиждень сюди, у квартиру, приходила конавлянка[23], щоб поприбирати та приготувати їжу. Та незважаючи на це, у домі завжди панував хаотичний безлад, бо все, що б вона не прибрала, Тюдор до наступного приходу жінки зводив нанівець усю її роботу. Оскільки він сам готував їжу, то постійно після того залишався немитий посуд, а якщо шматок їжі чи якийсь папірець або обгортка падали на підлогу, йому навіть не спадало на думку нахилитися та підняти його. Коли він перевдягався, то брудний одяг ніколи не клав у прання, а залишав його на першому-ліпшому місці, яке опинялося у нього під рукою і там він залишався доти, поки конавлянка не збирала його і не відносила у прання. Він ніколи не застеляв постелі, Тюдора увечері завжди чекало ліжко в такому самому стані, в якому він його залишив уранці. Отож, напередодні приходу конавлянки весь будинок виглядав дуже занедбаним; повсюди (на столі, стільцях, ліжку, підлозі) було все, чого там аж ніяк не мало бути: брудні шкарпетки, сорочки, майки, кальсони та штани, книжки, папери, немитий посуд і столові прибори; так, що все загалом справляло враження, що у квартирі за кілька митей до того закінчився грубий обшук поліції.
Подібне ставлення до речей було частково результатом його натури, більш схильної до роздумів та інтелектуальної діяльності, ніж до повсякденного життя і практичних справ, а частково було спричинене тим, що до нього нечасто, а з роками рідше й рідше приходили гості, оскільки вони, у більшості своїй були старими людьми, його ровесниками, яким стало занадто важко долати стільки сходів. Проте ще екстравагантнішими були його звички поза домом, навіть якщо не брати до уваги цих довгих посиденьок за картярським столом, які ні йому, ні його іншим численним землякам не здавалися дивними. До цього переліку насамперед належала прогулянка від парку Градац до Бонінова і звідти на Страдун, яку він здійснював двічі на день, навіть у воєнний час, вранці, коли вперше виходив з дому, й увечері, після партії гри в карти. Згодом це перетворилось на щось таке, що скидалось на своєрідний ритуал. Зазвичай він йшов повагом, поволеньки, нога за ногою, зупиняючись, (і ніхто не знав навіщо) завжди на тих самих місцях, як на зупинках на хресній ході. Проходив через увесь парк, спускався до моря, тоді узбережжям доходив до медичного комплексу, минав його, потім стрімкою стежкою піднімався до Бонінова. Тут він зупинявся надовше, і стояв, притулившись до виступу стіни, яка стрімголов спадала в море з висоти 50 метрів, і біля її підніжжя були купи каміння з гострими краями. Про це місце ходила погана слава, бо звідти кидались у море численні самогубці. Тут він деякий час вдивлявся у морський простір перед собою, повністю розпружившись і ні про що не думаючи. Насолоджувався тишею — і в нього з’являлось відчуття польоту у просторі: перед ним був лише горизонт, а під ним — провалля, пустка. Після того він починав справді азартні ігри з долею. Недалеко звідти був небезпечний схил; сталось так, що сюди під час облоги Дубровника влучила граната четників, і не лише оминула всі перешкоди, які могли б зупинити її падіння, а ще й утворила такий крутий схил, що кожен, хто туди наближався, потрапляв у небезпеку підсковзнутись і назавжди згинути в прірві. А Франко ставав на край того схилу, де було достатньо всього півкроку чи сильного пориву вітру в спину, аби людина назавжди попрощалася з цим світом. Це його приваблювало: стояти на цій тонкій межі, яка відділяє життя від смерті, існування від небуття, і балансувати між двома цими сутностями, які утворювали всесвіт. Коли він вдосталь насолоджувався цією грою, сідав на улюблений камінь поблизу, який був схожий на лавку або на шкільну парту, і читав газету, а потім залишав її там для якогось можливого самогубці й повертався до міста таким самим шляхом.
Був ранок третього дня після від’їзду Ани, коли він вже у хтозна-який раз пройшов усі фази: і Градац, і насолоду порожнечею, і медитацію, і балансування над прірвою. Проте, коли він сів на камінь-лаву і розгорнув газету, тієї ж миті заціпенів від переляку. На першій сторінці була фотокартка Ани Немчич і над нею великими літерами був напис: «ЗНИКЛА ЖУРНАЛІСТКА РІЄЦЬКОГО „НОВОГ ЛІСТА“». Під фото було вміщено такий текст:
Журналістка «Новог ліста» Ана Немчич за нез’ясованих обставин зникла з корабля «Славія» на шляху з Дубровника до Рієки, і досі не знайдена. Ана була військовою журналісткою часів Вітчизняної війни та одним із свідків у справі пакрацького злочину. Після тижня безкоштовного перебування і відпочинку в готелі «Аргентина», який здобула як переможець у благодійній акції «Дубровник — відкрите місто», сіла на корабель «Славія» 28 травня о 10 годині, проте наступного дня вранці, коли корабель прибув до Рієки, не зійшла з нього. Наречений, який на неї чекав, негайно повідомив поліцію. Слідство показало, що подорожні бачили її на кораблі протягом мандрівки, аж до зупинки в Корчулі[24], а після того ні. Деякий час існувала ймовірність, що вона зійшла у Хварі чи у Спліті. Тож було поставлено на ноги й тутешні поліційні відділки, проте її пошук у цих місцях наразі не дав жодних
