Серце гарпії - Марина Соколян
Приготувавши вина та гору гарячих канапок, герої перебираються до вітальні; за столом не вистачає місця для всього гурту, тож господар стелить скатертину просто на барвистий килим, і компанія влаштовується довкруж, наче ватага волоцюг — на узбіччі. За мить опускається на приблуд благодать і затишок; Ірод присувається ближче до Смерті, Чортик тягає в Пастушків з тарілки смажений сир, Балтазар втовкмачує Цигану облудність усякої ворожби.
— А що не кажіть, панотче, — не йме віри Влад, — а відкриті нам небо і зорі! Правда, жінко?
Ярка сміється, позираючи на Цигана, що врочисто підносить до стелі склянку з вином. Якось він швидко захмелів — чи то з одних тільки веселощів?
— Правда, чоловіче. Усе-усе бачу, і небо і зорі. І те бачу, що чекає тебе, голубчику, тяжка голова назавтра!
— О, о! Жонка все знає! — регоче Влад, сяючи темним оком.
— Ану мені погадай, циганко, — просить Ірод, простягаючи долоню.
Малий, рудий, розкуйовджений, і чого лишень так до нього Катруся тулиться? — хитає Ярка головою.
— Ич, чого захотів! — сміється вона. — Тобі, тиране, тиранова смерть!
— Яка така, чому не знаю? — обурюється Катруся.
— А мені іншої не треба! — щириться Ірод, обнімаючи страхітну свою сусідку.
Товариство регоче, обсміюючи пару; Катруся шаріється так, що видно навіть через білий грим. Влад позирає на «жонку» якось так… схвально, тепло, мовби й справді у ворожбі йому спільниця; доторк його руки, яка простягає пляшку, сіє по шкірі морозні лелітки. Ярка ковтає вино нахильцем, достоту не знаючи, що її схвилювало.
Раптом — аж здригаються шиби! — один з пастушків, пастушка, наразі, заходиться вереском. Виявляється — Тимко, забутий за пиятикою, і давно вже не гуляний, вирішує нагадати про нагальне, поклавши слиняву морду дівчині на плече. Пастушку сяк-так розраджують, і Михайло, хай би як йому хотілось лишитися, вибирається з-за уявного столу і збирається надвір. Обіцяє вернутися швидко, однак швидко чомусь не виходить; пиятика триває, утім, і скоро вже мало хто усвідомлює, що бракує господаря. Навіть Ярка, хоч як то дивно; вона і далі сипле пророцтвами, сміється і тішиться тому тривожному захвату, що скликає темний сусідів погляд. Вона знає, що випила зайвого, однак святочні каруселі крутять їй голову надто солодко, аби спинятися.
— Але ми нахекали! — сміється до неї Влад. — Дух, як у винарні! Я — трохи повітрям дихнути. Ти зі мною, жінко?
Ярка киває; веселе товариство не звертає уваги, як вони підтюпцем пробираються до кухні, аби відчини там кватирку. Стають поряд, вдихаючи незримі пасма морозного вітру; Ярка мусить притулитися до підвіконня, бо коліна заслабли — від сидіння навколішки, та й, либонь, від гарячого вина. Влад підтримує її, не даючи зосліпу проминути опору; його рука лишається на плечі, і Ярка її не відкидає. Поряд, зовсім поряд, його млистий погляд і гаряче дихання; Ярка дивиться, і не знає, що бачить — одного, іншого, їх обох… Апельсин, наче сонячний зайчик, зводить між ними золотаву арку… За мить, стрімку, наче порух вій, вони припадають одне до одного, притискаючись на відчай душі, мовби потопельники, що шукають за подихом. Так не можна, звіддаля бурмотить сумління, однак попри те і тому завдячуючи, цей поцілунок — такий дивовижно солодкий.
Засліплі й оглухлі, наче від вибуху, вони не чують, як відчиняються двері, як тупотить коридором звеселілий пес.
— Ярка, ти… що ти?!. — різко, немов удар нагая, лунає Михайлів голос.
Влад і Ярка ледь не відстрибують одне від одного, її подих і далі уривається, проте нині уже від страху.
— Я… я поясню, це не…
Михайлове обличчя аж сіре від гніву.
— Нічого, — рубає він. — Нічого. Що ти. Скажеш. Не змінить. Того. Що я. Бачив.
Вона завмирає, не вірячи собі, не годна прийняти, що це і справді — кінець. Вона ридатиме ридма, проситиме і благатиме, однак Михайло не схоче слухати. Його зрадили, так. А ще — він втратив контроль. І він довіку цього не пробачить.
Мені справді шкода, серце. Твій вчинок, може, й не вартував такої суворої кари, але ліпше було би прийняти її, як належне. Ти ж не скорилася, зачаївши гіркоту. Невдовзі ти обрізала коси і пофарбувалася на червоне. І відтоді ми з тобою більше не говорили. Точніше, відтоді ти мене більше не слухала.
А потім ти зустріла його.
* * *
Вітер, сухий і гарячий, штовхає в спину та крутиться довкіл ніг, мов брудний білий пес. Скільки ж піску нагнало з лиману! Онде навіть тополі в дрібній сивій пороші, про ноги уже не кажучи; недарма сучасники благої звістки повсякчасно одне одному ноги мили, пирхає до себе Ярка. Гарний звичай, достоту доречний; їй би нині пророка, вона би не розгубилася!
За браком провісника, утім, доводиться шукати вістки деінде — по те і зібралася. На лихо, пече теперечки, як на пательні — пече, аж підгоряє: онде навіть димом віє відкілясь. Чи знову пустище горить? — кривить носа мандрівниця. — Чи вже село зайнялося? Втім, що ближче до місця її призначення, то солодшим стає дим, мовби… мовби, еге ж, варення згоріло в хазяйки-недотепи. Ганичку, проте, недотепою не назвати, а отже… є в неї, либонь, підстави для недбальства?
Ярка спиняється неподалік Ганиччиної хати, притулившись до паркана під кривенькою вишнею. Звідти добре прозирає знайома хвіртка, а при ній — мотоцикл із коляскою. Авжеж не хазяйський коник? Навряд чи на дорозі б його покинули, якби так; та й навряд чи гості тут надовго — з тої ж таки причини.
Справді, за кілька хвилин з’являється і вершник, своїм несподіваним видом змусивши Ярку відступити в бур’яни. Її тут-таки шпигає кропива, а у штанці неситими вовкулаками впинаються реп’яхи. Вона терпить, бо мусить; хвацький вершник в блакитній сорочці напинає кашкета і, блимнувши погоном, від’їжджає.
Помисливим оком проводжає Ярка деркотливого лошака та його наїзника. Чого б це міліція сюди занадилась? Чи не по її, бува, душу? Утім, якби гонець підоспів по втікачку, то, либонь, не їхав би ниньки геть — адже ж Ганичка точно знає, де її знайти. Хіба, може, дізнавшись про те, вершник просто спішить кому слід доповісти?
Та годі, смикає себе за гривку дівчина, припини, бо то вже занадто. Це ж не кіно про шпигунські звитяги, далебі; а втім… пересвідчитись не
