Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

— То кудою ж, на вашу думку?

— Звідки мені знати?!.

Рультабій усюди заглядав, скрізь устромляв носа.

Раптом він став навколішки й почав вивчати кольорові кахлі підлоги. Татусь Жак співав своєї:

— Гай-гай, ви ж нічого не знайдете, юначе. Інші ж тут нічого не знайшли. Та й підлога вже надто брудна. Сила людей тут швендяла! І змити підлогу мені не дозволяли… Але в день злочину я мив кахлі й води не пошкодував, це вам кажу я, татусь Жак… І якби вбивця лише ступив сюди своїми шкарбунами, одразу було б видко! Адже у кімнаті панни він добряче наслідив!

Рультабій звівся на рівні й перепитав:

— То коли ви востаннє мили ці плити? — І втупився у старого очима, від яких нічого не можна було приховати.

— Та кажу ж вам, саме в день злочину! Десь о пів на шосту, коли панна з батьком прогулювалися перед вечерею, а вечеряли вони тут-таки, в лабораторії. Наступного дня, коли заявився слідчий, він відразу побачив сліди на землі, немов вони зроблені чорнилом на білому папері. Проте ні в лабораторії, ні в передпокої, де підлога блищала од чистоти, жодного сліду чоловічої ноги не виявлено! Сліди помічені надворі! Тож злодій мав би проламати стелю Жовтої кімнати, видряпатися на горище, пробити дах, спуститися точнісінько під вікном передпокою, точніше, впасти… Але ж у стелі Жовтої кімнати немає отвору і, звісна річ, на моєму горищі теж! Самі бачите: ніхто нічого не знає, геть нічого! І ніхто ніколи й нічого не збагне, слово честі! Бо це диявольська таємниця!

Рультабій несподівано знову вкляк біля дверцят маленької туалетної кімнати, які теж виходили до передпокою. У цій позі він лишався добру хвилину.

— Ну, що там? — запитав я, коли він підвівся.

— О, нічого важливого: крапелька крові. — Потім повернувся до татуся Жака і запитав: — Коли ви мили підлогу в лабораторії та передпокої, вікно передпокою було відчинене?

— Я сам відчинив його, бо запалював у лабораторному каміні деревне вугілля для професора, а оскільки запалював я його газетами, пішов дим, тож я розчахнув вікна в лабораторії та в передпокої, щоб провітрити. Потім зачинив вікна лабораторії, а залишив відчиненим тільки вікно в передпокої й пішов на хвилинку до замку взяти щітку. Повернувся, як вам уже сказав, десь о пів на шосту і взявся до миття підлоги. Закінчивши роботу, знову пішов, залишивши вікно відчиненим. А коли востаннє повернувся, вікно було зачинене, а пан та панна вже працювали в лабораторії.

— Отже, професор і його дочка, повернувшись, самі зачинили вікно?

— Авжеж!

— Ви їх про це питали?

— Ні.

Ретельно оглянувши туалетну кімнату й сходи, що вели на горище, Рультабій, для якого всі ми наче перестали існувати, ввійшов до лабораторії. Признаюсь, я подався за ним з особливим хвилюванням. Робер Дарзак ловив кожен рух мого друга. Щодо мене, то я відразу прикипів очима до дверей Жовтої кімнати. Вони були притулені до стіни лабораторії, я помітив, що вони вже ні на що не придадуться, геть понівечені.

Мій юний друг почав мовчки роздивлятися кімнату. Вона була простора й добре освітлена. Два широких зафатованих вікна дивилися на сільські обшири. Крізь лісову просіку відкривався чудовий краєвид на всю долину — аж до великого міста, яке у сонячні дні, певно, видніло там, за долиною. Але сьогодні — жодних видінь, нічого-нічого, тільки чорна земля й кіптява в небі, а тут, у цій кімнаті, — сліди крові.

Одну стіну лабораторії повністю займали камін, різні горни, печі для проведення всіляких хімічних дослідів. І скрізь реторти, колби, прилади, столи, захаращені паперами, теками, електроверстат… гальванічні елементи… дивний пристрій, як пояснив мені Робер Дарзак; його застосував професор Станжерсон «для доказу розпаду матерії під дією сонячної енергії»…

І скрізь, уздовж стін, шафи — закриті й засклені, крізь дверцята яких видно було мікроскопи, спеціальні фотографічні апарати, величезну кількість кристалів.

Рультабій уткнувся носом у камін. Кінчиками пальців він нишпорив між тиглями… Раптом рвучко випростався, тримаючи в руці клаптик напівобгорілого паперу, й підійшов до вікна, де ми балакали з Робером Дарзаком.

— Збережіть це для нас, пане Дарзак, — Попросив він.

Я нахилився над поруділим аркушиком, який щойно перейшов з рук Рультабія до рук Робера Дарзака, й прочитав на ньому слова, єдині, які ще можна було розібрати: «Будинок священика… не втратив… принади… а са… так само духмяніє».

Внизу стояла дата: «23 жовтня».

Я був уражений: ті самі безглузді слова, причому вдруге протягом одного ранку. І вдруге я встиг помітити, який приголомшливий ефект вони справляли на викладача Сорбонни. Наречений панни Станжерсон витяг гаманця, тремтячою рукою сховав туди цидулочку й простогнав:

— Боже милий!

Тим часом Рультабій, залізши до каміна, уважно вивчав димохід, що за півметра над головою був перекритий чавунними плитами, вмурованими в цегляну кладку: у плитах було лише три отвори діаметром п’ятнадцять сантиметрів.

— Тут пройти неможливо, — оголосив юнак, вилазячи з каміна. — Ні, ні! Шукати треба не тут…

Потім він оглянув меблі, повідчиняв дверцята шаф. Нарешті черга дійшла до вікон, про які він сповістив: «Їх не візьмеш приступом, та ніхто їх приступом і не брав». Біля другого вікна він наразився на татуся Жака, захопленого спогляданням чогось, що відбувалося надворі.

— На що ви так задивилися, татусю Жаку?

— Та на одного поліцая: усе нишпорить, усе винюхує навколо ставка… Ще один хитрун знайшовся, тільки побачить він не більше за інших!

— Ви не знаєте Фредеріка Ларсана, татусю Жаку! — сумно похитав головою Рультабій. — Якби знали, ви б так не казали. Якщо тут і є хтось, хто знайде вбивцю, то це достеменно він!

І Рультабій скрушно зітхнув.

— Перш ніж знайти, слід дізнатися, яким чином ми його випустили з рук, — уперто буркнув старий.

Нарешті ми підійшли до дверей Жовтої кімнати.

— Ось вони, двері, за якими усе відбулося! — мовив Рультабій так урочисто, що за будь-яких інших обставин це могло б видатися комічним.

РОЗДІЛ VII,

у якому Рультабій вирушає в розвідку під ліжко

Відчинивши двері Жовтої кімнати, Рультабій застиг на порозі й з хвилюванням зронив слова, які мені судилося зрозуміти лише згодом:

— О! Парфуми дами в чорному!

В кімнаті панували сутінки. Татусь Жак хотів одхилити віконниці, але Рультабій зупинив його:

— Хіба драма відбулася в цілковитій темряві?

— Ні, не думаю, хлопче. Панна завжди наполягала, щоб на столі горів нічник, тож я його й засвічував щовечора перед тим, як вона лягала спати. Взагалі, коли надходив вечір, я, можна сказати,