Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру
— Ви друг пана Сенклера, який колись подав мені неоціниму підтримку, коли правда була на моєму боці. Тож не бачу причини, чому б нам не потиснути один одному руку, добродію…
Але Рультабій не прийняв простягненої руки. З дивовижною зухвалістю він почав брехати:
— Я прожив кілька років у Росії, звідки й вивіз звичку ніколи не тискати руки людині, якщо вона не зніме рукавичок.
Я чекав, що викладач Сорбонни вибухне шаленим гнівом, який кипів у ньому всередині, але він, на мій подив, опанував себе і, знявши рукавички, показав свої руки. На них не було жодної подряпини.
— Ви задоволені?
— Ні, — відказав Рультабій. — Любий друже, — звернувся він до мене, — змушений попросити вас залишити нас на хвильку віч-на-віч.
Я вклонився й вийшов, приголомшений усім, що побачив і почув, дивуючись, чому Робер Дарзак не виставив за двері мого безцеремонного, зухвалого, навіженого друга… Бо в цю хвилину я тримав серце на Рультабія за його підозри, що призвели до нечуваного конфузу з рукавичками…
Хвилин із двадцять я прогулювався перед замком, намагаючись пов’язати між собою події цього ранку. В чому полягала ідея Рультабія? Чи можливо, щоб Робер Дарзак видався йому вбивцею? Хіба можна собі уявити, ніби цей чоловік, який за кілька днів мав одружитися з панною Станжерсон, удерся до Жовтої кімнати, аби вколошкати свою наречену? Врешті, ніхто так і не з’ясував, яким чином убивця втік із Жовтої кімнати. Отже, поки цю таємницю не буде розгадано, ніхто, я вважав, не мав права нікого підозрювати. Нарешті, що означали оті слова, які зараз ще бриніли мені у вухах: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє»? Мені кортіло щонайшвидше опинитися сам-на-сам з Рультабієм, щоб його про це запитати.
У цю мить молодий журналіст і Робер Дарзак вийшли із замку. Дивна річ, з першого погляду я побачив, що вони так заприятелювали — водою не розіллєш.
— Ми йдемо до Жовтої кімнати, — сказав мені Рультабій. — Ходімо з нами! Я знаю, любий друже, що відібрав у вас цілий день, тож бодай пообідаємо разом десь поблизу.
— Запрошую вас пообідати зі мною…
— Ні, дякую, — одказав юнак. — Ми пообідаємо в трактирі «Донжон».
— Там препаскудно готують. Навряд чи ви знайдете щось пристойне.
— Ви гадаєте? А я сподіваюся саме там дещо знайти, — заперечив Рультабій.
— Пообіді ми знову візьмемося до роботи, я напишу статтю, а ви, Сенклере, будьте ласкаві, передайте її в редакцію.
— А ви? Хіба ви не поїдете зі мною?
— Ні, я ночуватиму тут.
Я глянув на Рультабія. Він говорив серйозно, а Робер Дарзак, здавалося, зовсім не був здивований такою заявою.
Проходячи повз донжон, ми почули жалібні стогони. Рультабій запитав:
— Чому заарештували цих людей?
— Я до цього теж приклав руку, — пояснив Дарзак. — Учора прохопився перед слідчим своїми підозрами: консьєржі, почувши постріли, встигли вдягтися й пробігти значну відстань од свого будиночка до флігеля, і все це за дві хвилини.
— Звісна річ, це викликає підозру, — погодився Рультабій. — А як вони були вбрані?
— Саме це і вразило мене… Вони були вбрані, так би мовити, певністю, ретельно і тепло… Поспіхом так не вдягнешся. Щоправда, жінка була взута в сабо, але чоловік був у зашнурованих черевиках. А вони стверджують, нібито лягли спати о дев’ятій вечора, як і щодня. Сьогодні вранці слідчий привіз із Парижа револьвер такого ж самого калібру, як і той, Жаків, з якого стріляли в панну. Він не хотів торкатися до речового доказу, наказав секретареві двічі вистрілити з привезеного револьвера в Жовтій кімнаті, попередньо зачинивши в ній двері та вікна. Ми в цей час були разом із слідчим у будиночку консьєржів і геть нічого не почули… Звідти неможливо будь-що почути… Тож консьєржі збрехали, це не викликає жодного сумніву. Вони вже були зодягнені. Перебували поблизу флігеля, — видимо, на щось чекали. Зрозуміло, їх ніхто не звинувачує в замаху, але вони могли бути спільниками злочинця, й від цього не можна відмахнутись. Пан де Марке одразу ж наказав їх заарештувати.
— Якби були спільниками, — зауважив Рультабій, — вони з’явилися б напівроздягнені або, вірніше, й зовсім не з’явилися б. Коли люди самі поспішають в обійми правосуддя, та ще з такими доказами своєї причетності до злочину, це означає, що вони зовсім не є спільниками. Я взагалі не вірю, що в цій справі були спільники.
— То чому ж вони опівночі виявились надворі? Хай пояснять!
— Вони, певна річ, мають підстави мовчати. Питання в тому, які саме? Навіть якщо вони не причетні до злочину, з’ясувати це важливо. Важливо все, що відбувалося тої ночі.
Перейшовши мостом через річку Дув, ми опинилися в тій частині парку, яка носила назву Діброва. Там росли столітні дуби. Під подихом осені пожовкле листя вже поскручувалось, а вузлувате чорне віття нагадувало гігантських рептилій, схожих на гадюччя, яке античні скульптори зображували на голові медузи Горгони. Ця місцина, де панна Станжерсон мешкала влітку, бо вважала її веселою, осінньої пори видавалася сумною й похмурою. Розмита недавніми дощами чорна земля, опале листя у багнюці, чорні дерева. Навіть небо над нами, оповите жалобою, з натугою тримало важезні хмари. І посеред цього гнітючого безлюддя ми раптом побачили білі стіни флігеля. То була дивна будівля без жодного вікна з того боку, звідки ми прийшли. Лише маленькі двері вказували на те, що в дім можна ввійти, хоча він швидше нагадував гробницю, просторий мавзолей у нетрях занедбаного парку… Тільки наблизившись, ми оглянули будівлю краще. Світло потрапляло до будиночка з півдня, тобто крізь вікна, що дивились не в парк, а на село. Невеличкі вхідні двері виходили в парк, отож батько й дочка Станжерсони знайшли тут, певне, ідеальну в’язницю для себе, яка давала їм можливість повністю зосередитись на своїй роботі і мріях.
А втім, я познайомлю вас із планом цього флігеля. То була одноповерхова будівля, куди вели три сходинки, з досить високим горищем, яке нас не цікавить. Тому я пропоную читачеві найпростіший план першого поверху.
1. Жовта кімната зі своїм єдиним загратованим вікном і єдиними дверима, що ведуть до лабораторії.
2. Лабораторія
