Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Я балансую на лезі ножа. Він знає, що я збрехала. Що я не сама по собі опинилася тут. Уже саме те, що я змогла потрапити на борт судна, говорить про це. Але він як і раніше не знає, хто зараз сидить поряд з ним — окрема людина чи організація. Саме в його сумнівах полягає для мене надія. Я згадую обличчя мисливців, що повертались додому, — що сумніший у них був вигляд, то більше лежало на санях. Я згадую, як моя мати після рибного лову вдавала фальшиву скромність, визначення якої дав Моріц під час одного зі своїх нападів люті — обов’язково потрібно зменшити все на двадцять відсотків, а ще краще — на сорок.

— Ми повинні щось звідти забрати. Щось таке важке, що потрібне судно такого розміру, як «Кронос».

Немає ніякої змоги дізнатися, що діється у нього всередині. З темряви до мене звернена лише наполеглива увага, що реєструє та оцінює. І знов я уявляю білого ведмедя, що наближається до мене: безпристрасну оцінку хижаком свого бажання, здатності здобичі захищатися, всієї ситуації.

— Навіщо, — чую я свій голос, — потрібно було мені дзвонити?

— Я дещо зрозумів, подзвонивши. Жодна нормальна жінка, жодна нормальна людина не підняла б слухавку.

Ми одночасно виходимо на платформу, покриту тепер тонким шаром льоду. Коли хвиля б’є об борт, відчуваються зусилля двигуна, у міру того як збільшується навантаження на гвинт.

Я пропускаю його вперед. Звичайно те враження, яке справляє людина, слабшає, коли вона опиняється просто неба. Але з ним цього не відбувається. Його чарівність поглинає простір навколо нас і сіре, водянисте світло. Ніколи раніше я так не боялася жодної людини.

Стоячи на платформі, я раптом розумію, що це він був з Ісайєю на даху. Що він бачив, як той стрибнув. Усвідомлення цього приходить немов видіння, ще без деталей, але з абсолютною впевненістю. У цю мить я відчуваю — через час і простір — Ісайїн страх, у цю мить я стою поряд з ним на даху.

Поклавши руки на поручні, він дивиться мені в очі:

— Відійди, будь ласка, на кілька кроків.

Ми чудово розуміємо одне одного, цілком і без зайвих слів. Він уявив собі таку можливість: він спускається на кілька щаблів по сходах, а я, нагнавши його, відриваю його руки і б’ю в обличчя, тож він з двадцятиметрової висоти падає на палубу, яка звідси здається такою маленькою, що немає ніякої впевненості в тому, що в неї можна потрапити.

Я відступаю назад аж до огорожі. Я йому майже вдячна за те, що він ужив цей застережний захід. Спокуса, можливо, була б надто велика для мене.

Двічі траплялося, що я, поїхавши до Гренландії, по півроку не бачила свого відображення в дзеркалі. Дорогою додому я старанно уникала дзеркал у літаках та аеропортах. Стоячи потім перед дзеркалом у своїй квартирі, я дуже ясно бачила фізичний вираз ходу часу: перше сиве волосся, павутину зморщок, глибші й виразніші тіні виступаючих кісток.

Ніяка інша думка не була для мене більш заспокійливою, ніж усвідомлення того, що я помру. У ці хвилини прозріння — а себе можна побачити такою, якою ти є, тільки коли дивишся на себе як на чужу людину, — весь відчай, уся веселість, уся депресія зникають і змінюються спокоєм. Для мене смерть зовсім не була жахливою, вона не була станом чи подією, яка прийде і вразить мене. Вона була радше зосередженістю на поточному моменті, підтримкою, союзником, що допомагає думками бути в теперішньому.

Літніми ночами бувало, що Ісайя засинав у мене на канапі. Я не пам’ятаю, чим я займалася, мабуть, сиділа, дивлячись на нього. Торкнувшись його шиї, я відчувала, що йому надто жарко. Тоді, обережно розстебнувши його сорочку, я розкривала її на грудях, уставала, відчиняла вікно на набережну — і ми опинялися в іншому місці. Ми були в Гіті, в літньому наметі — через брезент просочується світло, схоже на світло повного місяця. Але це тканина робить світло блакитним, бо коли я відкидаю її, на Ісайю падають рожеві промені північного сонця. Він не прокидається — він не спав цілу добу, ми не могли заснути при цьому нескінченному світлі, і тепер він звалився без сил. Можливо, він моя дитина, так я це відчуваю, і я дивлюся на його груди і на його шию, а смаглява, без єдиної вади шкіра рухається від його дихання, і я відчуваю його прискорений пульс.

Тоді я підходила до дзеркала і, знявши блузку, дивилася на свої власні груди і на свою шию, усвідомлюючи, що колись усього цього не буде, навіть того, що я відчуваю до нього, колись не буде. Але до того часу він усе ще існуватиме, а після нього — його діти чи інші діти, колесо дітей, ланцюг, спіраль, що здіймається в нескінченність.

Коли я ось так відчувала кінець і продовження всього, я бувала дуже щаслива.

По-своєму я і зараз щаслива. Я зняла з себе одяг і стала перед дзеркалом.

Якщо когось цікавить смерть, він міг би з великою користю подивитись на мене. Я зняла бинти. На колінах зідрана шкіра. На животі — широкий жовто-синій синець, у тому місці, куди Яккельсен ударив мене швайкою. На обох долонях — криваві, незагойні рани. На потилиці ґуля завбільшки з чаїне яйце, в одному місці лопнула і злізла шкіpa. І до того ж я ще із скромності не зняла свої білі шкарпетки, тож не видно розпухлої щиколотки, і не говорю про всілякі синці та шкіру на голові, яка періодично все ще болить від опіку.

Я схудла. Перетворилася з худої в худющу. Спати вдавалося надто мало — очі запали. Та все ж я усміхаюся цій чужій жінці в дзеркалі. Щастя і нещастя в житті не підлягають елементарним законам математики, не підлягають нормальному розподілу. На борту «Кроноса» перебуває одна з небагатьох людей на землі, через яких варто залишатися живою.

Він дзвонить рівно о 17 годині. Вперше я відчуваю ніжність до переговорного пристрою.

— С-смілло, у медичній каюті за п’ятнадцять хвилин.

У нього з телефонами так само, як і в мене. Він ледве встигає сказати те, що збирався, як уже прагне відійти від апарата.

— Фойле, — кажу я.