Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
— Це трапилося на «Ґрінленд Стар». Коли ти приїхав.
Він мені не йме віри.
— Верлен міг би скинути його у воду там. Але він боявся, що тіло наступного дня плаватиме біля платформи. Або що його затягне гвинтом.
Я згадую про свою матір. Те, що на півночі потрапляє у воду, на поверхню більше не спливає. Але Верлен цього не знає.
Механік як і раніше мовчить.
— Яккельсен стежив за Верленом на причалі. Його помітили. Найнадійніше було звільнити для нього місце в ящиках. Забрати його на борт. Почекати, поки ми відійдемо від платформи. І потім скинути за борт.
Я намагаюся приховати свій відчай і говорити абсолютно спокійним голосом. Він повинен мені повірити.
— Ми зараз уже далеко в морі. Кожна хвилина, поки він у трюмі, це ризик для них. Вони скоро прийдуть. Їм доведеться винести його на палубу. Іншого способу викинути його за борт немає. Тому ми тут і сидимо. Мені хотілося, щоб ти сам їх побачив.
У темряві лунає щось подібне до зітхання. Це корок виліз із пляшки. Він простягає її мені, і я п’ю. Це темний, солодкий, густий ром.
Я накриваю нас вовняною ковдрою. Мороз, напевно, градусів десять. Та все ж усередині мене обпікає жар. Алкоголь розширює капіляри, на поверхні шкіри виникає легке болісне відчуття. Це той біль, якого всіма силами треба намагатись уникнути, коли не хочеш замерзнути на смерть. Я знімаю вовняну шапку, щоб відчути лобом прохолоду.
— Терк би ніколи цього не допустив.
Я простягаю йому аркуш. Він озирається на темні вікна містка і, сховавшись за корпус моторного човна, читає папірець у світлі мого ліхтарика.
— Це лежало в Теркових паперах, — кажу я.
Ми знову п’ємо. Місяць світить так яскраво, що можна розрізняти кольори. Зелена палуба, сині утеплені брюки, золоте з червоним на етикетці пляшки. Немов у сонячному світлі. Це світло лягає відчутним теплом на палубу. Я цілую його. Температура вже не має ніякого значення. У якийсь момент я стою над ним навколішки. І вже більше немає наших тіл, є тільки жаркі цятки в ночі.
Ми сидимо, притулившись одне до одного. Він закриває нас ковдрою. Мені не холодно. Ми п’ємо з пляшки. Насичений і гарячий смак.
Ти з поліції, Смілло? Ні, відповідаю я. З іншої контори? Ні, відповідаю я. Ти весь час знала? Ні, відповідаю я. А зараз знаєш? Є деякі припущення, кажу я.
Ми знову п’ємо, і він обіймає мене. Палуба під ковдрою, мабуть, холодна, але ми цього не помічаємо.
Ніхто не йде. На «Кроносі» мертва тиша. Неначе судно відхилилося від свого курсу, неначе воно тепер відносить кудись нас двох, тільки нас двох.
Через якийсь час ми допиваємо пляшку. Я встаю, бо знаю, що щось змінилося.
— Чи не може бути інших люків у корпусі? — питаю я. — Інших способів позбутися тіла?
— Чому ти говориш про смерть? — питає він.
Що мені йому відповісти?
— Як виведено якір? — питає він.
Ми спускаємося в твіндек. У ящику тепер лежать рятувальні жилети. Яккельсена немає. Ми йдемо сходами, через тунель, машинне відділення, знову тунель, крученими сходами, і він відкриває дві засувки і двері завбільшки метр на метр. Якірний ланцюг туго натягнутий посеред приміщення. Угорі, на стелі, він іде в трубу, через яку видно місячне світло і контури брашпиля. Внизу він зникає в клюз завбільшки з кришку каналізації. Якір підтягнуто аж під клюз. Місця через нього небагато. Механік дивиться на отвір.
— Не можна пропхнути туди дорослу людину.
Я торкаю сталевий ланцюг. Ми обоє знаємо, що саме через цей отвір сьогодні вночі пірнув Яккельсен.
— Він був дуже струнким, — кажу я.
З
Капітан Лукас неголений, волосся його скуйовджене, і схоже, що він спав не роздягаючись.
— Що ви знаєте про електрику, Ясперсен?
Ми самі на містку. Пів на сьому ранку. Залишається півтори години до початку його вахти. Жовтувата шкіра його обличчя блищить від поту.
— Я можу замінити перегорілу лампочку, — кажу я. — Але звичайно при цьому обпікаю пальці.
— Вчора, коли ми стояли біля причалу, вимкнулася електрика на «Кроносі». І на частині портових споруд.
У руці в нього аркуш паперу. Рука і папір тремтять.
— На суднах уся проводка проходить через розподільні щити. Будь-яке підключення до мережі здійснюється через запобіжник. Ви знаєте, що це означає? Це означає, що на судні неймовірно важко влаштувати електричну аварію. Якщо тільки ти не такий розумний, що підеш прямо до головного кабелю. Учора ввечері хтось пішов до головного кабелю. У ті дуже рідкісні миті, коли Кютсов буває тверезий, у нього трапляються хвилини прояснення. Він знайшов причину аварії. Це штопальна голка. Вчора хтось увіткнув штопальну голку в силовий кабель. Очевидно, за допомогою пасатижів з ізольованими ручками. А потім одламав вушко голки. Особливо це останнє було хитро придумано. Адже ізоляція стягується над голкою. Місце потім неможливо виявити. Якщо тільки ти, як Кютсов, не знаєш кількох хитрощів з магнітом та індикатором полярності, і взагалі, у тебе немає чуття на те, що треба шукати.
Я згадую, який збуджений був Яккельсен. З якою інтонацією він говорив. Я все влаштую, Смілло. Завтра все зміниться. Я починаю схилятися перед його винахідливістю.
— Схоже, що під час цього затемнення один з матросів — Бернард Яккельсен — порушив заборону й покинув «Кронос». Сьогодні вранці ми отримали від нього цю телеграму. Це заява про звільнення.
Він простягає мені папір. Це текст, надрукований на телетайпі і відправлений з телеграфу «Ґрінленд Стар». Для заяви про звільнення він досить короткий.
«Капітанові Сиґмунду Лукасу.
Цим я з цього моменту перериваю свою службу на борту „Кроноса“ з особистих причин. Ідіть ви всі до біса!
Б. Яккельсен»
Я здіймаю на нього очі.
— Мене мучить, — каже він, — мене мучить підозра, що ви теж були на березі під час аварії.
Його обличчя спотворюється гримасою. Кудись пропав офіцер, кудись пропав весь його сарказм. Залишився лише неспокій, що переходить у відчай.
— Розкажіть мені, чи знаєте ви що-небудь про нього.
Переді мною все те, про що Яккельсен мені не розповідав. Величезна турбота, бажання захистити, врятувати, дати братові можливість плавати без стягнень, бути далеко від поганого товариства в містах. За всяку ціну. Навіть коли для цього треба брати його з собою в таке плавання.
На мить у мене
