Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Він не відповідає. Пристрій клацає, лампочка гасне.

* * *

Я надягаю синій робочий одяг. Роблю я це не випадково. Ніщо не буває випадковим, коли я одягаюся. Звичайно ж, я могла б одягнутися красиво. Навіть зараз я могла б одягнутися красиво. Але синій одяг — це форма на «Кроносі», символ того, що зараз ми зустрічаємося в інших умовах, що ми протиставлені всьому світу інакше, ніж будь-коли раніше.

Я довго стою біля дверей, прислухаючись, перш ніж виходжу в коридор.

Я не можу уявити собі, що може існувати щось схоже на християнське пекло. Але того, що існує прадавнє гренландське царство мертвих, я зовсім не виключаю. Якщо подивитися на ті неприємності, які зустрічаєш на своєму шляху, поки живеш, важко повірити, що все це припиниться тільки тому, що ти помер.

Якщо в царстві мертвих будуть таємні побачення з коханим, то їхня прелюдія буде напевно така сама, як оця. Я рухаюся від однієї дверної ніші до іншої. «Кронос» для мене тепер уже не просто судно, це радше поле ризику. Я намагаюся заздалегідь прорахувати, де цей ризик може перетворитися на небезпеку. Коли хтось виходить із спортивної каюти, я заходжу до вбиральні і чекаю там, поки зачиняться двері за тим, хто вийшов. Через дверну щілину мені видно, як мимо проходить Марія. Швидко, не розглядаючись навсібіч. Не тільки мені відомо, що «Кронос» являє собою згубний світ.

Я нікого не зустрічаю, піднімаючись по сходах. Двері на місток зачинені, у штурманській рубці темно.

Перед медичною каютою я зупиняюся. Я осмикую одяг, без косметики я відчуваю своє обличчя голим.

У каюті темно, завіски запнуті. Зачинивши за собою двері, я стаю до них спиною. Я відчуваю свої губи. Мені хочеться, щоб він вийшов з темряви і поцілував мене.

Тонкий, прохолодний квітковий запах долітає до мене. Я чекаю.

Світло спалахує не на стелі, а над ліжком. Щось подібне до операційної лампи створює на чорній шкіряній оббивці жовті кола світла, занурюючи іншу частину каюти в півтемряву.

На стільці, поклавши чоботи на ліжко, сидить Терк. Біля стіни, у напівмороці, стоїть Верлен. На краю ліжка, погойдуючи ногами, сидить Катя Клаусен. Інших людей у каюті немає.

Я бачу себе збоку. Можливо, тому, що надто боляче залишатися всередині себе. Мені наплювати на цю трійцю, мені наплювати на саму себе. Це з механіком я говорила мить тому. Це він покликав мене сюди.

Межа, для всіх нас є межа. Є межа нашій наполегливості, межа тому, скільки разів можна просити милостей у життя. Тому, скільки його відмов можна витерпіти.

— Виймай усе з кишень.

Це Верлен. У мене вперше з’являється змога побачити поділ праці між ними. Я припускаю, що Верлен відповідає за фізичне насильство.

Я виходжу на світло і кладу свій ліхтарик і ключі на ліжко. Незрозуміло, навіщо тут жінка. І тієї ж миті я отримую пояснення цьому. Верлен киває їй, і вона підходить до мене. Чоловіки відвертаються, поки вона обшукує мене. Вона набагато вища за мене зростом, але досить спритна. Вона починає з того, що, ставши на коліна, обмацує щиколотки, а потім піднімається вгору. Вона знаходить викрутку і Яккельсенів футляр для голок. Врешті-решт вона знімає з мене мій пасок.

Терк не дивиться на те, що вона знайшла. Але Верлен зважує це на долоні.

Як це відбудеться? Чи встигну я побачити це?

Терк устає:

— Ти офіційно перебуваєш під арештом.

Він не дивиться на мене. Ми обоє знаємо, що будь-яке посилання на формальності — це частина тієї ж самої ілюзії, що й наша взаємна ввічливість. Це останнє, що залишилося між нами недомовленим.

Він стоїть опустивши очі. Потім повільно хитає головою, і по його обличчю пробігає щось схоже на подив.

— Ти чудово блефуєш, — каже він. — Я б мав за краще сидіти у «воронячому гнізді» і слухати твою брехню, ніж розгулювати серед усіх цих нудних істин.

Хвилину всі вони стоять не рухаючись. Потім ідуть.

Двері замикає Верлен. Він зупиняється у дверному отворі. У нього втомлений вигляд. Є щось щире в його мовчанні. Воно говорить мені, що це не камера, а все це не арешт. Це початок кінця, який настане дуже скоро.

ЛІД

1

У недільній школі нас учили, що сонце — це Господь наш Ісус Христос, в інтернаті ми почули, що це безперервний термоядерний вибух.

Для мене воно завжди буде Небесним Клоуном. У моєму першому свідомому спогаді про сонце я, примруживши очі, дивлюся прямо на нього, добре розуміючи, що цього не можна робити, і думаю, що воно одночасно і загрожує, і сміється, як обличчя клоуна, коли він маже його кров’ю і золою, і бере в зуби паличку, і, незнайомий, викликаючи жах і радість, іде назустріч нам, дітям.

Тепер, прямо перед тим як сонячний диск торкнеться обрію, де він на мить рятується від чорної пелени хмар, відкидаючи вогняне світло на лід і на судно, він повторює стратегію клоуна — схиляючись якомога нижче, рятується від пітьми. Небезпечна сила приниження.

«Кронос» рухається у напрямку до льоду. Я бачу його на деякій відстані, неясно через десятиміліметрове непробивне скло, покрите зовні кристалізованими крупинками солі. Це нічого не змінює, я відчуваю цей лід так, ніби ногами стою на ньому.

* * *

Це щільний полярний лід, і спочатку все навколо сіре. Вузький канал, який пробиває «Кронос», схожий на потік лави. Крижини, більшість з яких завдовжки як судно, схожі на трохи підняті, зруйновані морозом уламки скель. Це абсолютно мертвий світ.

Потім сонце ховається за хмарами, і вони спалахують, як бензин.

Крижаний панцир утворився минулого року в Льодовитому океані. Звідти він спустився між Шпіцбергеном і Східним узбережжям Гренландії, обігнув мис Фарвель і пройшов угору вздовж Західного узбережжя.

Він створений у красі. Одного жовтневого дня температура за чотири години падає до мінус ЗО градусів за Цельсієм і море стає рівним, як дзеркало. Воно готується відновити чудо творіння. Хмари і море зливаються в завісу сірого, важкого шовку. Вода стає в’язкою і трохи рожевою, немов лікер з диких ягід. Синій туман морозного диму відривається від поверхні води і пливе над водним дзеркалом. І вода затвердіває. Холод витягує з темряви моря сад троянд, білий килим крижаних квітів, створених солоними, замерзлими водяними краплями. Вони можуть прожити чотири години, можуть прожити дві