Тюрма - Жорж Сіменон

— А не ходила кудись разом з вами?

— Час од часу. Та здебільшого вона полюбляла сидіти в своєму куточку і дивитися перед себе.

— І саме тоді…

— Еге ж. Це сталося саме тоді. Випадково. Безглуздо. Я не міг би навіть сказати, чи я, чи вона зробили перший крок. Я був коханцем її сестри. Інакше кажучи, її сестра мала коханця лише для себе.

— Ти її любив?

— Ні.

— Цинік! — озлився Бланше.

— Ні. Та я попередив тебе — розмовляти будемо як мужчина з мужчиною. Вона цього бажала, можливо, і я. Але тільки щоб узнати, що криється за її замкнутим обличчям.

— А тепер знаєш?

— Ні… Проте… Гадаю, вона просто нудьгувала.

— Щоб протягом семи років…

— Ні. Ми зустрічалися не часто, час від часу.

— Що ти звеш «час од часу»?

— Приблизно раз на тиждень.

— Де?

— Не важливо.

— Для мене важливо.

— Якщо ти хочеш знати всі подробиці, тим гірше для тебе: в мебльованій кімнаті на вулиці Лоншан.

— Але ж це огидне місце!

— Не міг же я вести її на вулицю Ля Врієр!

На вулиці Ля Врієр містився розкішний особняк Французького банку, де працював Бланше.

— Вона зустріла тебе в подруги, і ти став упадати коло неї… — почав Ален.

— Виходить, вона розповідала тобі геть усе?

— Гадаю, що так.

— Може, навіть радилась з тобою?

— Може.

— Ну й паскуда ж ти!

— Знаю. Але в такому разі нас на земній кулі — мільйони. Потім вийшла за тебе заміж.

— І ви продовжували зустрічатись?

— Трохи рідше.

— Чому?

— Бо вона стала господинею. Потім завагітніла.

— Від кого?

— Від тебе, не бійся! Я вживав усіх запобіжних заходів.

— Я просто щасливий!

— Дай мені докінчити. Мур-мур я про це ніколи не говорив. Хоч і частенько розповідав їй про свої пригоди.

— То ти водночас мав і інших?

— Я не високопоставлена особа, і мені не треба зберігати бездоганність репутації. Коли мені подобається якась дівчина…

— Ти її береш, а потім біжиш і розповідаєш дружині.

— А чому б і ні?

— І потім твердиш, що ви кохаєте одне одного!

— Нічого подібного я не говорив. Казав тільки, що, коли Мур-мур не було поруч, мені її не вистачало.

— Моєї дружини тобі теж не вистачало?

— Ні. Це просто увійшло в звичку. Може, кожен з нас не хотів завдати прикрощів іншому, пориваючи стосунки. І все ж ця хвилина настала, близько року тому, за два дні до різдва.

— Вдячний за точність!

— Поспішаю додати, що цього дня між нами нічогісінько не було, хіба що випили пляшку шампанського.

— І більше не зустрічались?

— Або в тебе, або в нас, або в театрі…

— А наодинці?

— Ні.

— Клянешся?

— Якщо ти наполягаєш…

Обличчя Бланше поступово червоніло, потім побіліло, і він здавався ще більш гладким.

— Як ти пояснюєш…

— Ти певен, що не хочеш випити?

— Налий…

Бланше підвівся і став серед кімнати, як величезний привид.

— Усе це розкриється, адже так?

— Боюсь, що так.

— Ти розповіси про все слідчому?

— Я змушений буду відповідати на його запитання.

— Журналісти нічого не підозрюють?

— Прямих натяків не робили.

— Я думаю про дітей.

— Неправда!

— Отже, близько року тому…

— Клянусь тобі ще раз, якщо це має для тебе якесь значення.

— Я запитую себе, чому Мур-мур раптом вирішила…

— Вбити свою сестру?.. Поговоримо відверто, я себе запитую також. Виходячи з дому, вона вже знала, що вчинить це. В противному разі не взяла б мій пістолет, до якого ніколи й не доторкалась.

Після хвилинної мовчанки Бланше пробурмотів:

— Якщо тільки тут не замішаний ще хтось.

І кинув на Алена удавано співчутливий погляд, в якому проступало навіть певне задоволення.

— Ти думав про таку можливість? — наполягав він.

— Наскільки я здатний тепер думати.

— Якщо у Адрієни був ще хтось…

Ален похитав головою. В порівнянні з Бланше риси його обличчя здавалися більш різкими, більш суворими.

— Ти помиляєшся. Бачиш усе в хибному світлі. Не забувай, що твоя дружина піддалась мені лише тому, що в її свідомості я належав її сестрі.

— Виходить…

Можна було сказати, що бундючний зять розвеселився. Навіть ніби раптом схуд.

— Мур-мур знову пофортунило. Адрієна ж не захотіла відставати. Та на цей раз Мур-мур не стерпіла і усунула її раз і назавжди.

— Схоже на те, що тебе це не дуже хвилює.

Ален пильно глянув на зятя. Бланше відчув, що зайшов, аж надто далеко. На якусь мить його пойняв страх, фізичний страх, щоб часом його не ударили, не зробили йому боляче…

— Пробач.

Якийсь час Ален сидів нерухомо з склянкою в руці.

— Отак-то, — сказав він, аби не мовчати. Потім, прямуючи до бару, промовив: — Кожен з нас має до них свій рахунок.