Тюрма - Жорж Сіменон
«Ти щось казав?»
«Про що ти так замислилась?»
«Ні про що. Ти ж добре знаєш, що я ніколи ні про що не думаю».
Чудна якась. І Адрієна теж. Її великі, облямовані довгими віями очі найчастіше не висловлювали ніякого почуття. Усі жінки чудні. І чоловіки? Торочать про них казна-що.
Пишуть всілякі нісенітниці, що не мають нічого спільного з дійсністю. А він сам, Ален, хіба не чудний?
Якийсь поліцейський, що вийшов освіжитися, рушив до нього, поправляючи пояс. Ален вважав за краще поїхати геть.
Завтра вранці в газетах… Він здивувався, що досі ще не зустрів ні репортерів, ні фотографів. Видно, намагались замовчати справу, доки можливо. З поваги до нього. Чи до його багатющого зятя?
У сім'ї Бланше всі посідали високі пости: батько, троє синів. Коли народився перший, було одразу вирішено: політехнічний інститут.
Другому — Вища педагогічна школа. А третьому — міністерство фінансів.
І вийшло по-їхньому. Всі досягли вельможного становища, всі засіли в просторих кабінетах з швейцаром біля дверей.
Від них аж смерділо.
Лайно! Лайно! І ще раз лайно!
Ні, з нього досить. Хотілося щось робити, розмовляти з людьми, хоч і не знав з ким. Вулиця Ріволі. Він увійшов до знайомого бару.
— Привіт, Гастоне!
— Ви самі, мосьє Ален?
— Як бачиш.
— Подвійне віскі?
Ален знизав плечима: чого б це раптом він міняв свої звички?
— Сподіваюсь, ваша дружина здорова?
— Гадаю, так.
— Але її немає в Парижі?
Ален знову прибрав задирикуватого тону.
— Навпаки. Вона більше, ніж у Парижі. В самому серці Парижа.
Гастон, не розуміючи, глянув на нього. Якась парочка дослухалася до їхньої розмови, спостерігаючи його в дзеркалі.
— Моя дружина сидить у камері попереднього ув'язнення.
Його слова не справили на бармена жодного враження.
— Ти не знаєш будинку попереднього ув'язнення на набережній Орлож?
Бармен спробував посміхнутись.
— Вона вбила свою сестру.
— Нещасний випадок?
— Малоймовірно, бо вона тримала в руці пістолет.
— Жартуєте. Правда ж?
— Завтра вранці прочитаєш у газетах. Одержуй з мене!
Ален поклав на стойку стофранковий білет, устав, так нічого й не вирішивши, і за чверть години під'їхав до свого дому. На тротуарі, біля під'їзду, юрмилося не менш двадцяти чоловік, між якими легко було впізнати фоторепортерів.
Він мало не натиснув на педаль акселератора. Але навіщо? В ту ж мить його засліпили спалахи магнію. Репортери метнулися до машини, і він вийшов, намагаючись зберегти гідність.
— Хвилинку, Алене…
— Катайте, хлопці!
Він дав сфотографувати себе спочатку біля розчинених дверцят, потім запалюючи сигарету. Репортери тримали напоготові блокноти.
— Скажіть, мосьє Пуато…
Новачок, який не знав, що всі звуть його Аленом.
— Чи не знаходите ви, що зараз надворі вогко? Чому б нам не піднятися до мене?
Треба було знати Алена так, як знала його Мур-мур, щоб помітити, що голос його не мав звичайного тембру. Ні, це був не той похмурий голос, що на набережній Орлож. Навпаки, тепер у ньому звучали металеві нотки.
— Заходьте ж… Всі заходьте…
Вісім чоловіків втиснулися в ліфт, інші метнулися вгору сходами. Всі зібралися під дверима, та Ален довго шукав ключ. Кінець кінцем виявив його в кишені, куди ніколи не мав звички класти.
— Вип'єте? — запитав він, прямуючи до бару й на ходу кинувши пальто в крісло.
Фоторепортери, повагавшись, вирішили діяти. Ален і оком не змигнув, як клацнули апарати.
— Всім віскі?
Тільки один попросив фруктового соку. Мокрі ноги замішали темні сліди на блідо-голубому килимі. Високий кощавий молодик у мокрому дощовику вивернувся в кріслі, оббитому білим атласом.
Задзвонив телефон. Ален повільно підійшов до апарата. У другій руці в нього була склянка і, перш ніж відповісти, пін надпив половину.
— Атож, я… Звичайно, дома, якщо відповідаю… Упевнений, що впізнав твій голос… Сподіваюсь, тебе не ображає, що я продовжую говорити тобі «ти»?
І, повернувшись до журналістів, пояснив:
— Це мій зять… Чоловік…
Потім у трубку:
— Ти до мене приїжджав?.. Коли?.. Ми розминулися… Я одвозив білизну Мур-мур… Ми могли зустрітися в поліції… Ти був у одному кабінеті, а я в іншому… Що кажеш? Жартую? Я дуже шкодую, що змушений повторити це в таку хвилину, але ти був, є і будеш зразковим дурнем… Я приголомшений не менш ніж ти, якщо не більше… Приголомшений не те слово… Розчавлений… Що?… Про що запитували?.. Чи я знаю що-небудь… Відповів — нічогісінько… А ти що-небудь знаєш? Догадуєшся?
Репортери на ходу робили записи, клацали фотокамерами, кімната почала наповнюватися запахом віскі.
— Наливайте собі, голуб'ята…
— Що ти там говориш? — стурбовано запитав Бланше. — Хіба ти не сам?
— Нас тут… Стривай, полічу… Разом зі мною дев'ятнадцять… Ні, не бійся, це не оргія… Вісім фоторепортерів… Решта — журналісти… Щойно увійшла молода дама, теж журналістка… Налий собі сама, голубонько.
— Скільки часу вони в тебе залишатимуться?
— Хочеш, щоб я запитав їх? Скільки часу ви збираєтесь тут залишатися, хлопці?
Потім у трубку:
— Близько півгодини… Хочуть запитати мене про дещо…
— Що ти їм скажеш?
— А ти?
