Тюрма - Жорж Сіменон

Час од часу Ален привітно махав комусь рукою. Нарешті відчинив двері свого кабінету, в якому на його місці сидів Малеський.

Ален привітався з ним і тут же зняв телефонну трубку.

— З'єднайте мене з гаражем, голубонько. Так, так, що на вулиці Кардіне. Зайнято? Повідомите мене, як тільки буде можливо.

На столі, як завжди, лежала купа листів. Він переглянув кілька, проте зміст написаного не доходив до нього.

— Алло! Так, так. Гараж на вулиці Кардіне? Це Бенуа? Говорить Пуато. Атож. Спасибі, друзяко. На Університетській залишилася машина моєї дружини. Ні, трохи далі, за міністерством. Не знаю, чи є там ключ. Скажіть механіку, щоб прихопив необхідні інструменти. Так, нехай одведе її до вас у гараж. Догляньте її. Помийте, якщо ваша ласка.

Малеський дивився на нього з цікавістю. Відтепер всі дивитимуться на нього так, що б він не робив. І Ален запитував себе, як має поводитися людина в його становищі?

На першій сторінці газети, що лежала на його робочому столі, Ален помітив свою фотографію: із склянкою віскі и руці, з безладно скуйовдженим волоссям.

Із склянкою — це вже занадто.

Він примусив себе затриматися в редакції, потискуючи чиїсь руки, кидаючи звичайне:

— Привіт, голубе!

Як на вигляд, він тримався краще за них: вони не знали, що йому казати, як дивитись на нього. Ален піднявся на самий верх, в колишні мансарди, де поставили перегородки, щоб створити макетну залу. Один із фотографів, Жюльєн Бур, в присутності макетиста Аньяра схилився над кліше.

Ален узяв купку фотографій і розіклав перед собою на столі. То були здебільшого оголені жінки, зняті в тій особливій манері, яку винайшов журнал «Ти». Голі й напівголі красуні, як цнотливі дівчата.

В них має впізнати себе кожна, пояснював колись Ален своїм першим співробітникам.

З першої рекламної афіші журналу, розклеєної кілька років тому на стінах паризьких будинків, у перехожих цілився вказівний палець — «Ти!»

Величезне «Ти», від якого не можна було відвернутися.

— Слухайте мене добре, голуб'ята. Ми пишемо не для всіх, а для кожного. І кожен мусить відчути, що це стосується його особисто.

Ти… У тебе вдома… Разом з тобою… В тобі самому… Ален знову спустився до себе. Як тільки увійшов, Малеський простяг йому телефонну трубку.

— Рабю…

— Алло! Є новини? Дала вона які-небудь свідчення?

— Ні. Звідси мені говорити незручно. Приїжджайте о пів на першу в буфет Палацу правосуддя, і ми поснідаємо разом. Слідчий доручив мені переказати вам, що він викликає вас о другій годині на очну ставку.

— З дружиною?

— Розуміється.

Рабю повісив трубку.

Адвокат розмовляв з ним якось сухо, наче був у поганому гуморі.

— Не знаю, чи зможу сьогодні повернутися. Взагалі за випуск наступного номера покладаю турботи на тебе.

Він повільно спустився сходами. Роками його запитували:

«Куди це ти?»

Бо завжди поспішав, його час витрачався на те, щоб мотатися з одного місця в інше.

А сьогодні дивувався з того, що ходить, як усі. Його рухи теж були повільні, навіть коли запалював сигарету. Він кинув погляд на бар, що навпроти редакції, повагався і під дощем перейшов вулицю.

— Подвійну порцію віскі?

Ален кивнув і, щоб не заходити в розмову з барменом, став дивитися у вікно. Часу лишалося саме стільки, щоб не поспішаючи доїхати до Палацу правосуддя і знайти стоянку для машини. Париж здавався похмурим, пригніченим. Машини ледве повзли. По дорозі Ален викурив дві сигарети і поставив машину далеко від бульвару перед Палацом правосуддя.

Темний і старомодний зал. Він добре знає цей буфет, бо, коли починав працювати, йому доводилося займатися судовими справами. Рабю на той час був уже відомим адвокатом. І коли проходив прудкими кроками по коридорах Палацу правосуддя або через зал і мантія на ньому розвівалась, а рукава злітали й опускалися, мов крила, молоді й старші адвокати шанобливо розступалися перед ним.

Ален пошукав очима метра Рабю, але ніде за столиками, за якими сиділи люди, чекаючи післяобіднього розгляду справ, й тихенько розмовляли із своїми оборонцями, його не було.

— Ви замовляли столик?

— Ні, я чекаю на метра Рабю.

— Будьте ласкаві, сюди.

Його всадовили біля вікна за улюбленим столиком Рабю. Та ось він побачив і його, кремезного, гладкого, що так навально йшов, наче до залу судового засідання. В руках — ні портфеля, ні паперів.

— Ви вже щось замовили?

— Ні.

— Для мене м'ясо по-англійськи і півпляшки бордо.

— Мені те ж.

Вираз обличчя метра Рабю був похмурий.

— Як там вона?

— Незворушна і вперта. Якщо додержуватиметься подібної тактики на суді, присяжні запроторять її на максимальний строк.

— І все мовчить?

— Коли Беніте запитав, чи визнає вона себе винною в убивстві, тільки й обмежилась односкладовим «так». Коли ж він спитав, чи вона вже наважилась на вбивство, коли вранці брала револьвер, відповіла, що в той час ще не була впевнена в цьому і що це рішення прийшло пізніше.

Їм принесли холодне м'ясо й вино, і вони на якийсь час змовкли.

— Беніте терплячий хлопець і добре вихований. Він виявив щодо неї рідкісну поблажливість. Я на його місці дав би їй доброго ляпаса.

Ален мовчки ждав продовження, але в його темних очах спалахнули іскорки гніву. Він добре знав Рабю, його грубість, яка в значній мірі і сприяла його успіхові в залах суду.

— Не розумію тільки, як вона досягла цього, але мала такий вигляд, наче щойно вийшла з перукарні. Зачіска — волосинка до волосинки, обличчя свіже, як після довгого відпочинку,