Тюрма - Жорж Сіменон
— Жакліна вибрала собі адвоката?
— Здається, вона накинула це мені.
— І кого ж ти вибрав?
— Поки що не знаю.
— Адвокат буде всіляко захищати свою клієнтку.
— Сподіваюсь.
— Всіма засобами.
— Гадаю — так.
Ален під'юджував зятя. Він не міг терпіти його, а сьогоднішня поведінка Бланше викликала огиду.
— Яку ж версію він висуне для захисту?
— Це вже його справа, проте не думаю, щоб він обрав версію самооборони.
— Що ж тоді?
— А що б ти запропонував?
Бланше вимовив з пафосом:
— Ти забуваєш, що я чоловік жертви!
— А я чоловік жінки, якій доведеться більшу частину життя просидіти в тюрмі.
— З чиєї вини?
— А тобі це відомо?
Знову мовчання. Ален запалив сигарету і простягнув портсигар зятю, але той заперечно похитав головою. Як підійти до всього, не принизивши своєї гідності? Бо в голові у Бланше крутилася лише одна думка, певніше, запитання, і він шукав нагоди поставити його.
— Комісар запитав мене, чи ми жили в злагоді…
Ален кинув на зятя іронічний погляд.
— Я відповів ствердно.
Ален трохи досадував на себе, що дозволяє цьому товстуну безпорадно борсатися, хоч знав, яких зусиль коштувало його зятю говорити спокійним тоном.
— Я запевнив його, що ми з Адрієною кохали одне одного так само, як і в перші дні подружнього життя.
Голос його став глухим.
— Ти певен у тому, що не хочеш випити?
— Ні. Не хочу. Не знаю чому, тільки комісар наголошував на післяобідніх годинах.
— Післяобідніх годинах чиїх?
— Адрієни, звичайно. Хотів знати, чи виходила вона після сніданку з дому, чи зустрічалася з друзями…
— А таки зустрічалась?
Бланше завагався.
— Не знаю. У нас за вечерею часто збиралися гості. Ми теж бували на всіляких офіційних прийомах, коктейлях. Адрієні доводилося гуляти з дітьми. Вона з нянькою водила їх у Ботанічний сад.
— Ти про все це розповів комісарові?
— Звичайно.
— І, як тобі здалося, він був задоволений?
— Не зовсім.
— А ти?
Тут пролунало перше приховане визнання.
— Я теж…
— Чому?
— Бо сьогодні ввечері я розпитував Нану. — З часу народження дітей то була вже друга чи третя їхня нянька. Та вони всіх кликали «Нана», щоб було простіше.
— Спочатку вона опиралася, та кінець кінцем заплакала й зізналася, що Адрієна не завжди залишалася з дітьми в Ботанічному саду. Вона кудись зникала й поверталася за ними тільки в післяобідній час.
— У жінок завжди багато справ.
Видно було, як Бланше раптом ковтнув слину, дивлячись у вічі Алену, потім опустив повіки.
— Може, скажеш мені правду?
— Яку?
— Ти сам знаєш, що це необхідно, бо так чи інакше все стане відомо. Скоїлося вбивство, і наше особисте життя буде тепер виставлене напоказ.
Ален ще не вирішив, як бути.
— Крім того, зізнаюсь тобі, я не можу…
Не скінчивши, Бланше підніс хусточку до обличчя. Він тримався, доки міг. Ален з делікатності одвернувся, даючи зятю можливість опанувати себе.
Треба було переходити в рішучий наступ, та спершу Ален спорожнив склянку. Він не любив Бланше, ніколи не зміг би полюбити його і все ж зараз відчував до нього співчуття.
— Про що ти хочеш дізнатися, Ролане?
Цього вечора Ален вперше назвав зятя на ім'я.
— Ти не здогадуєшся? Хіба ти… хіба ви з Адрієною…
— Гаразд! Поклади хусточку в кишеню. І спробуй хоч раз не змішувати свої почуття з власною гідністю. Будемо говорити як мужчина з мужчиною. Згоден?
Зять глибоко зітхнув і пробурмотів:
— Згоден.
— Насамперед запам'ятай: усе, що я тобі зараз скажу, — чистісінька правда, хоч я й сам іноді не вірив цьому. Після знайомства з Мур-мур потрібні були місяці, аби пересвідчитися, що я її люблю. Вона ходила за мною, мов цуценя. Я звик, що вона завжди була біля мене. Коли ми розлучалися на кілька годин, — адже обоє працювали, — вона завжди знаходила можливість подзвонити мені. Ми спали в одному ліжкові, і, коли я прокидався вночі, моя рука натикалася на її тіло.
— Я прийшов, щоб говорити з тобою не про Мур-мур.
— Стривай. Сьогодні ввечері мені стало ясно. Мені здається, я оце вперше в житті побачив речі такими, як вони є. Настали канікули, і Мур-мур мала поїхати до батьків…
— Адрієна жила тоді вже в Парижі?
— Так. Але вона цікавила мене не більше ніж канарка. Мур-мур поїхала всього на місяць, проте через тиждень я вже місця собі не знаходив. Вночі рука моя натикалася тільки на ковдру. По ресторанах та барах я повертався праворуч і нахилявся, щоб поговорити з нею. То був найдовший місяць у моєму житті. Я вже ладен був подзвонити їй, щоб поверталась.
Батько Жакліни був професором філологічного факультету в Ексі. Сім'я володіла невеличкою віллою в Бандолі, де й відпочивала кожного літа.
Ален не насмілився тоді поїхати в Бандоль. Бо це означало б афішувати свої відносини з Жакліною.
— Нарешті вона повернулась, та я ще нічого не вирішив. Потім якось уночі ми сиділи в пивничці на Лівому березі в товаристві друзів, і я запитав її, чи не хотіла б вона вийти за мене заміж. Отак ми й побралися.
— Але ж це нічого не пояснює…
— Навпаки, цим усе й пояснюється. Я не знаю, що люди звуть коханням, та у нас справа стояла саме так. Бували періоди, коли ми
