Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Якийсь час я сиджу, не запалюючи світло. У кімнаті з’являється щось урочисте. Здається, що місячне світло створило навколо всіх предметів синьо-сіру скляну оболонку.

Знайти ключ до самого себе і свого майбутнього — мрія кожного. Релігійним навчанням у недільній школі в Кваанааку займався проповідник з місії Моравських братів — замкнутий і жорстокий бельгійський математик, який не знав ані слова діалектом Туле. Викладання велося страхітливою мішаниною англійської, західногренландської і данської. Ми боялися його, але одночасно він викликав нашу цікавість. Нас навчили поважати ту глибину, яка може ховатися в божевіллі. Щонеділі він незмінно повертався до двох тем: недавно знайдених поблизу міста Наг Хаммаді рукописів, що містять заклик пізнати самого себе, і думки про те, що наші дні полічені і що, отже, у Всесвіті існує божественна арифметика. Всім нам було від п’яти до дев’яти років. Ми не розуміли жодного слова. Та все ж пізніше я згадувала окремі речі. Особливо роздумувала над тим, що мені хотілося б побачити космічні розрахунки для мого життя.

Іноді мені здається, що цей час настав. Ось і зараз. Неначе ця пачка паперів, що лежить переді мною, може сказати щось вирішальне про моє майбутнє.

Предки моєї матері здивувалися б тому, що ключ до Всесвіту для одного з їх нащадків виявився писемним.

Зверху лежить копія звіту Кріолітового товариства «Данія» про експедицію на Гела Альта в 1991 році. Останні шість сторінок — не копія. Це — оригінальні, не дуже чіткі і технічно недосконалі фотографії глетчера Баррен, зроблені з повітря. Глетчер виглядає так, як, з чуток, і повинен виглядати. Сухий, холодний, білий, стертий, відкритий усім вітрам і покинутий навіть птахами.

Потім ідуть два десятки списаних сторінок, на яких цифри і маленькі малюнки олівцем, незрозумілі для мене.

Дванадцять фотографій — це копії рентгенівських знімків. Можливо, тих самих людей, чиї знімки я колись бачила на екрані в приймальні Моріца. Але може, і чиї завгодно.

Є ще знімки. Вони, можливо, теж рентгенівські. Але їхній сюжет — не людські тіла. На фотографії видно регулярні чорні і сірі смуги, прямі, немов проведені під лінійку.

Останні сторінки пронумеровані від першої до п’ятдесятої і утворюють єдине ціле. Це звіт.

Текст скупий і короткий, багато малюнків тушшю схожі на начерки, підрахунки в багатьох місцях вставлені від руки, там, де не вистачало звичайних знаків друкарської машинки.

Це опис досвіду транспортування по льоду предметів, що мають велику масу. З малюнками робочого процесу і короткими наочними розрахунками механічних умов.

Огляд, присвячений використанню важких саней під час експедицій на Північний полюс. На кількох малюнках показано, як тягли судна по льоду, щоб уникнути стиснення льодами.

Над окремими розділами короткі заголовки: «Ахнігіто», «Дог», «Савік 1», «Агпалілік». У них мовиться про транспортування найбільших відомих осколків метеорита з мису Йорк, про складний порятунок корабля Пірі і про плавання на шхуні «Кайт», про дані Кнуда Расмуссена, про легендарне перевезення Бухвальдом тридцятитонного «Ахнігіто» в 1965 році.

У цьому останньому розділі є фотокопії власних фотографій Бухвальда. До цього я їх бачила багато разів — вони супроводжували будь-яку статтю на цю тему протягом останніх двадцяти років. Та все ж я дивлюся на них як уперше. Похилі настили із залізничних шпал. Лебідки. Грубо зварені сани із залізничних рейок. Фотокопії зробили контрасти ще чіткішими і змили деталі. Однак усе стає ясно. У кормовому трюмі «Кронос» везе копію устаткування Бухвальда. Камінь, який той перевіз у Данію, важив ЗО тонн 880 кілограмів.

В останньому розділі мовиться про дансько-американсько-радянські плани щодо створення бурової платформи на льоду. У списку літератури наводиться звіт з острова Байлот про допустимі навантаження на лід. Моє ім’я в списку авторів.

У самому низу — шість кольорових фотографій. Вони зняті із спалахом у якійсь печері із сталактитами. Кожен студент, що вивчає геологію, бачив подібні фотографії. Соляні копальні в Австрії, блакитні печери на Сардинії, лавові печери на Канарських островах.

Але ці фотографії виглядають інакше. Світло від спалаху відкидається назад до об’єктива сліпучими відбиттями. Неначе це фотографія тисячі маленьких вибухів. Це знято в крижаній печері.

Всі ті крижані печери, які я бачила, існували дуже недовго, поки не закривався розлом глетчера чи тріщина або поки вони не наповнювалися підземними талими водами. Ця печера не схожа на ті, що я бачила раніше. Всюди зі стелі звисають довгі мерехтливі сталактити — колосальна система бурульок, яка повинна була утворюватися довгий час.

У центрі печери — щось схоже на озеро. В озері щось лежить. Це може бути що завгодно. З фотографії навіть не можна припустити що.

Скласти собі уявлення про розміри печери можна завдяки людині, що сидить на передньому плані. Вона сидить на одному з тих горбиків, які створили на дні печери краплі води і холод. Вона торжествуюче сміється в об’єктив. На цій фотографії вона одягнена в пухові штани. Але все ще в каміках. Це Ісайїв батько.

Коли я піднімаю пачку, на столі залишається останній аркуш, тому що він тонший, ніж фотографії. Це аркуш писального паперу з начерками листа. Всього лише кілька рядків, написаних олівцем і перекреслених у кількох місцях. Потім аркуш поклали аж під низ. Наче писали щоденник. Чи заповіт. А потім не насмілилися. Вирішили: не можна, щоб це лежало перед очима, не варто довіряти всім свої таємниці. Але все-таки хотілося, щоб аркуш був поблизу. Можливо, тому, що треба буде працювати з ним далі.

Я читаю його. Потім складаю і кладу до кишені.

У горлі в мене пересохло. Руки тремтять. Що мені потрібно зараз — то це без будь-яких проблем піти зі сцени.

Я вже простягла руку, щоб відчинити двері до каюти Терка, коли за нею лунає клацання і в коридор падає смужка світла. Я відступаю назад. Двері починають відчинятися. Вони відчиняється в мій бік. Завдяки цьому я встигаю знайти двері праворуч від мене, відчинити їх і зайти до приміщення. Я не наважуюся зачинити двері, а лише прихиляю їх.

Тут темно. Кахель під ногами говорить про те, що це ванна. У коридорі клацає вимикач, і спалахує світло. Я відступаю назад, за завіску, у душову кабіну. Двері відчиняються. Звуків немає, але пара рук на мить з’являється в довгій щілині, яку не закриває завіска. Це руки Терка.

Його обличчя показується в дзеркалі. Воно таке сонне, що він навіть себе самого не бачить. Він нахиляє голову, відкриває кран і