Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Майже завжди в кафе на бульварі Батіньоль.

— Він жонатий?

— Здається, вдівець.

— Він завжди ночує вдома?

— Завжди, коли не у відрядженні.

— Він часто виїздить?

— Так. Йому доручено контроль за філіями в провінції.

— Ти кажеш, що він повернувся о котрій годині?

— Приблизно о пів на десяту.

— Він нікуди не виходив?

— Ні.

— Був ще хтось?

— Месьє Гайярден.

— Звідки ти його знаєш?

— Він учащав сюди раніше — поки не посварився з хазяїном. Потім він перестав з'являтись, а вчора…

— Ти його пустив нагору?

— Хазяїн подзвонив мені і звелів пропустити.

— Це було о котрій годині?

— Коло десятої. Точніше не скажу — я звик визначати час по сонцю і забуваю глянути на годинник.

— Скільки часу він залишався нагорі?

— Хвилин п'ятнадцять.

— Як ти його випустив, коли він спустився?

— Я натиснув кнопку у себе на столі. Двері в нас відчиняються автоматично.

— Ти бачив, як він проходив?

— Звичайно,

— В його вигляді ти не помітив нічого незвичайного?

Якусь мить Віктор вагався.

— Як вам сказати? У вестибюлі завжди темнувато, а я був далеко од вікна.

— Отже, ти не знаєш, у якому він був настрої?

— Звичайно, ні.

— Хазяїн не дзвонив тобі пізніше?

— Чого він мав дзвонити?

— Відповідай на запитання.

— Ні… Здається, ні… Стривайте… Ні… Я ще проглянув газету, погасив світло і ліг спати.

— Отже, після того, як пішов Гайярден, ніхто більше не приходив?

Віктор мовчав.

— Це не так?

— Це так, звичайно… Але, можливо, це й не так… Важко за кілька хвилин усе розповісти. Не знаю, чи відомо вам, що… Вони вам нічого не казали?

— Хто «вони»?

— Ну, мадмуазель Луїза, Ноемі чи Жермен…

— Хтось міг увійти в дім без твого відома?

— Певна річ!

— Хто?

— По-перше, хазяїн, який міг вийти й повернутись. Ви не помітили маленьких дверцят з вулиці Проні? Це колишній чорний хід, і в хазяїна є ключ.

— Він ним часто користувався?

— Не думаю. Не знаю.

— В кого ще є ключ?

— По-моєму, у месьє Жозефа. Я не раз бачив, як він виходив з дому вранці, хоч напередодні ввечері я його не впускав.

— У кого ще?

— Напевне, у його любки.

— Кого ти маєш на увазі?

— В останньої його полюбовниці — така маленька, чорнява. Не знаю, як її звуть. Вона живе на вулиці Етуаль.

— Вона була тут минулої ночі?

— Я ж вам сказав, що не знаю. Мене вже раз так допитували, коли скоїлася ця історія з лісником. В мене від тих допитів в голові замакітрилось, і я такого наговорив, чого ніколи й не було. Мене навіть розписатись примусили, а потім підсунули під ніс.

— Ти любив хазяїна?

— Хіба вам не байдуже?

— Ти відмовляєшся відповідати?

— Ні, просто я кажу, що це, крім мене, нікого не стосується.

— Як знаєш.

— Я це тому кажу, що…

— Розумію.

Краще було не наполягати, і Мегре неквапливо піднявся на другий поверх.

— Пані Фюмаль все ще не спускалась? — запитав він секретарку.

— Вона не може його бачити, перш ніж його покладуть в труну.

— Як вона себе почуває?

— Як завжди.

— Вона не була здивована?

Луїза Бурже знизала плечима. Вона була більше схвильована, ніж напередодні, і Мегре кілька разів помітив, що вона кусає нігті.

— Я не знайшов ніякої зброї, патроне. Просять вашого дозволу перевезти тіло на експертизу до інституту судової медицини.

— Що каже слідчий?

— Він не заперечує.

— В такому разі нехай везуть.

Сходами пройшов Віктор з пачкою листів у руках, прямуючи до кабінету секретарки.

— Дай сюди! — зупинив його Мегре.

Листів було менше, ніж він сподівався. Напевне, більша частина кореспонденції Фюмаля надходила до контори на вулиці Рамбюто.

Мегре відразу впізнав жовтуватий конверт. Він озирнувся і зустрівся поглядом з Луїзоїо Бурже.

Адресу було написано олівцем. Всередині, на аркушику цупкого паперу, чорніли лише два слова:

«ПОПЕРЕДЖАЮ ВОСТАННЄ».

Це вже скидалося на кепський жарт.

В цю мить Фердінанд Фюмаль, лежачи на носилках, назавжди залишав свій особняк на бульварі Курсель, прямуючи до чорної закритої машини, що чекала на нього біля головного входу до парку Монсо.

— Знайди мені в телефонному довіднику месьє Гайярдена з вулиці Франсуа Першого.

Секретарка подала Ляпуентові довідник.

— Роже? — запитав він.

— Так. Попроси його до телефону.

Інспектор набрав номер.

— Алло, я слухаю! — почулося в трубці.

Говорила жінка.

— Пробачте, що