Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
— Fraulein Smilla. Іноді я думаю, а чи не блефуєте ви. Що, можливо, ви не з поліції.
Навіть стоячи за півметра від Урса, я відчуваю гарячий дух, що йде від хліба. Він, мабуть, щойно з печі.
— І в цьому випадку ware es kein besonderes Risiko,[67] якби я одного чудового дня подав вам, ну, скажімо, порцію бісквіта з осколками скла і шматочками колючого дроту.
Він тримає хліб у руці. Його температура, напевно, градусів двісті. Можливо, цей Урс не такий уже й м’який. Можливо, якщо його піддати дії високої температури, то в нього з’явиться тверда, як скло, скориночка.
Нервовий зрив зовсім не обов’язково буває зривом, він може настати так, що ти тихо і спокійно поринаєш у байдужість.
Це зі мною і сталося. Дорогою з камбуза я вирішую тікати з «Кроноса».
У каюті я під одяг надягаю шерстяну нижню білизну. Поверх неї свій синій робочий костюм, сині гумові тапочки, синій светр і тонкий темно-синій пуховик. У темряві він буде майже чорним. Це найменш яскраве з того, що я зараз можу знайти. Валізу я не збираю. Я загортаю гроші, зубну щітку, запасні трусики і пляшку мигдалевої олії в поліетиленовий пакет. Мені здається, що з більшою кількістю речей мені не втекти.
Я повторюю самій собі, що це мене наздогнала самотність. Я виросла серед людей. Якщо я й прагнула до коротких періодів самоти і заглиблення в себе і досягала їх, то лише для того, щоб сильніше відчути свою спільність з людьми.
Але я так і не змогла знайти її. Неначе вона пропала для мене одного разу восени, коли Моріц уперше вивіз мене літаком з Гренландії. Я як і раніше шукаю її, я не відмовилася від цього. Але схоже, що я так нічого і не доб’юся.
І ось, перебування на цьому судні стало пародією на моє існування в сучасному світі.
Я не героїня. Мені довелося відчути щось до дитини. Я могла б віддати свою впертість у розпорядження того, хто захотів би зрозуміти, чому він помер. Але такої людини немає. Немає нікого, крім мене самої.
Я виходжу на палубу. За кожним рогом я сподіваюся побачити Верлена.
Мені ніхто не трапляється на шляху. Палуба здається вимерлою. Я стаю біля борту. «Ґрінленд Стар» виглядає інакше, ніж кілька годин тому, коли я стояла тут. Тоді я ще була під впливом усіх попередніх днів. Тепер — це мій шлях звідси, моя можливість втечі.
Пірси, з яких щонайменше два завдовжки з кілометр, на диво нерухомі на довгих хвилях, що котяться з пітьми. Біля будинків я бачу маленькі, освітлені електричні автомобілі та автокари.
Трап «Кроноса» спущено. На причалі великі таблички говорять: «Access to pier strictly forbidden».[68]
Від того місця, куди спускається трап, мені треба буде пройти шістсот-сімсот метрів по понтонному причалу, освітленому яскравим електричним світлом. Охорони, схоже, немає. У спостережних вежах, звідки керують викачуванням нафти, світло не горить. Але, швидше за все, за всією ділянкою ведеться спостереження. Мене побачать і підберуть.
На це я і розраховую. Вони, очевидно, зобов’язані доправити мене назад. Але спочатку вони відведуть мене туди, де буде офіцер, письмовий стіл і стілець. Там я розповім дещо про «Кронос». Не те, що буде схоже на відому мені частину правди. Цьому б не повірили. Але дещо менш серйозне. Трохи про Яккельсенові наркотики і про те, що я, не почуваючи себе захищеною від решти членів екіпажу, хочу покинути судно.
Їм доведеться вислухати мене. Дезертирства, як технічного і юридичного явища, більше не існує. Матрос або покоївка можуть зійти на берег, коли їм заманеться.
Я спускаюся на другу палубу. Звідси видно трап. У тому місці, звідки він спускається, є ніша. Саме там свого часу мене чекав Яккельсен.
Тепер там чекає інший. На низький сталевий ящик поставив свої кеди Хансен.
Я могла б устигнути втекти по трапу до того, як він устигне підвестися зі стільця. Я б упевнено виграла фінішний кидок на ста п’ятдесяти метрах причалу. Та потім я все одно видихнулася б, зупинилась і впала.
Я відступаю на палубу. Стою, обдумуючи свої можливості. І вже доходжу до думки, що в мене їх немає, коли несподівано гасне світло.
Я якраз заплющила очі, намагаючись знайти рішення у звуках.
Рух хвиль уздовж причалу, глухий звук їх ударів об кранці. Крик великих чайок у темряві, низьке гудіння вітру в спостережних вишках. Зітхання зв’язаних понтонів, що труться один об одного. Десь удалині слабкий виск великих турбогенераторів. І ще сумніше, ніж усі ці звуки разом, відчуття того, що весь цей шум втягується в темряву над чорним Атлантичним океаном. Що вся конструкція з пришвартованими суднами — це вразлива помилка в розрахунках, яка за мить розлетиться вщент.
Ці звуки не можуть мені допомогти. У такому місці, як це, не можна покинути судно інакше, як по трапу. Я замкнута на «Кроносі».
І тут гасне світло. Коли я розплющую очі, мене спочатку ніби засліплює темрява; Потім на відстані приблизно сотні метрів один від одного запалюються червоні ліхтарі на самому причалі. Це аварійне освітлення.
Світло згасло на тому пірсі, де пришвартований «Кронос», і на самому судні. Ніч така темна, що й за два кроки нічого не видно. Дальня частина платформи — немов ясно-жовтий острівець у ночі.
Я бачу причал. І постать людини на причалі. Людини, що прямує в протилежний від «Кроноса» бік. Суміш страху, надії і шостого відчуття допомагає мені не вдаритися головою об щоглу або об кабестан. Перед останньою ділянкою трапа я на мить зупиняюсь. Але навіть якби він там і чатував, я б його не побачила. Потім я біжу.
До платформи, униз по трапу. Я нікого не бачу, мене ніхто не окликає. Я звертаю й біжу по пірсу. Понтони здаються живими і ненадійними під ногами. Тут, унизу, аварійне освітлення виявляється болісно яскравим. Я біжу по той бік ряду ліхтарів, намагаючись бігти швидше щоразу, як потрапляю в смугу світла, і сповільнюючи крок, щоб передихнути, коли знов опиняюся в темряві. Минуло всього шість днів з того часу, як я дивилася на зникаючого в тумані Ландера, що прямував у бік Скоуховед. Я як і раніше з усякого погляду — у відкритому морі. Та все ж мене охоплює відчуття, схоже, мабуть, на ту радість, яку відчуває матрос, після далекого плавання знову ступивши на землю.
Переді мною виникає силует. Людина рухається швидко