💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Читаємо онлайн Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
мене наздоганяє.

— Fraulein Smilla. Іноді я думаю, а чи не блефуєте ви. Що, можливо, ви не з поліції.

Навіть стоячи за півметра від Урса, я відчуваю гарячий дух, що йде від хліба. Він, мабуть, щойно з печі.

— І в цьому випадку ware es kein besonderes Risiko,[67] якби я одного чудового дня подав вам, ну, скажімо, порцію бісквіта з осколками скла і шматочками колючого дроту.

Він тримає хліб у руці. Його температура, напевно, градусів двісті. Можливо, цей Урс не такий уже й м’який. Можливо, якщо його піддати дії високої температури, то в нього з’явиться тверда, як скло, скориночка.

Нервовий зрив зовсім не обов’язково буває зривом, він може настати так, що ти тихо і спокійно поринаєш у байдужість.

Це зі мною і сталося. Дорогою з камбуза я вирішую тікати з «Кроноса».

У каюті я під одяг надягаю шерстяну нижню білизну. Поверх неї свій синій робочий костюм, сині гумові тапочки, синій светр і тонкий темно-синій пуховик. У темряві він буде майже чорним. Це найменш яскраве з того, що я зараз можу знайти. Валізу я не збираю. Я загортаю гроші, зубну щітку, запасні трусики і пляшку мигдалевої олії в поліетиленовий пакет. Мені здається, що з більшою кількістю речей мені не втекти.

Я повторюю самій собі, що це мене наздогнала самотність. Я виросла серед людей. Якщо я й прагнула до коротких періодів самоти і заглиблення в себе і досягала їх, то лише для того, щоб сильніше відчути свою спільність з людьми.

Але я так і не змогла знайти її. Неначе вона пропала для мене одного разу восени, коли Моріц уперше вивіз мене літаком з Гренландії. Я як і раніше шукаю її, я не відмовилася від цього. Але схоже, що я так нічого і не доб’юся.

І ось, перебування на цьому судні стало пародією на моє існування в сучасному світі.

Я не героїня. Мені довелося відчути щось до дитини. Я могла б віддати свою впертість у розпорядження того, хто захотів би зрозуміти, чому він помер. Але такої людини немає. Немає нікого, крім мене самої.

Я виходжу на палубу. За кожним рогом я сподіваюся побачити Верлена.

Мені ніхто не трапляється на шляху. Палуба здається вимерлою. Я стаю біля борту. «Ґрінленд Стар» виглядає інакше, ніж кілька годин тому, коли я стояла тут. Тоді я ще була під впливом усіх попередніх днів. Тепер — це мій шлях звідси, моя можливість втечі.

Пірси, з яких щонайменше два завдовжки з кілометр, на диво нерухомі на довгих хвилях, що котяться з пітьми. Біля будинків я бачу маленькі, освітлені електричні автомобілі та автокари.

Трап «Кроноса» спущено. На причалі великі таблички говорять: «Access to pier strictly forbidden».[68]

Від того місця, куди спускається трап, мені треба буде пройти шістсот-сімсот метрів по понтонному причалу, освітленому яскравим електричним світлом. Охорони, схоже, немає. У спостережних вежах, звідки керують викачуванням нафти, світло не горить. Але, швидше за все, за всією ділянкою ведеться спостереження. Мене побачать і підберуть.

На це я і розраховую. Вони, очевидно, зобов’язані доправити мене назад. Але спочатку вони відведуть мене туди, де буде офіцер, письмовий стіл і стілець. Там я розповім дещо про «Кронос». Не те, що буде схоже на відому мені частину правди. Цьому б не повірили. Але дещо менш серйозне. Трохи про Яккельсенові наркотики і про те, що я, не почуваючи себе захищеною від решти членів екіпажу, хочу покинути судно.

Їм доведеться вислухати мене. Дезертирства, як технічного і юридичного явища, більше не існує. Матрос або покоївка можуть зійти на берег, коли їм заманеться.

Я спускаюся на другу палубу. Звідси видно трап. У тому місці, звідки він спускається, є ніша. Саме там свого часу мене чекав Яккельсен.

Тепер там чекає інший. На низький сталевий ящик поставив свої кеди Хансен.

Я могла б устигнути втекти по трапу до того, як він устигне підвестися зі стільця. Я б упевнено виграла фінішний кидок на ста п’ятдесяти метрах причалу. Та потім я все одно видихнулася б, зупинилась і впала.

Я відступаю на палубу. Стою, обдумуючи свої можливості. І вже доходжу до думки, що в мене їх немає, коли несподівано гасне світло.

Я якраз заплющила очі, намагаючись знайти рішення у звуках.

Рух хвиль уздовж причалу, глухий звук їх ударів об кранці. Крик великих чайок у темряві, низьке гудіння вітру в спостережних вишках. Зітхання зв’язаних понтонів, що труться один об одного. Десь удалині слабкий виск великих турбогенераторів. І ще сумніше, ніж усі ці звуки разом, відчуття того, що весь цей шум втягується в темряву над чорним Атлантичним океаном. Що вся конструкція з пришвартованими суднами — це вразлива помилка в розрахунках, яка за мить розлетиться вщент.

Ці звуки не можуть мені допомогти. У такому місці, як це, не можна покинути судно інакше, як по трапу. Я замкнута на «Кроносі».

І тут гасне світло. Коли я розплющую очі, мене спочатку ніби засліплює темрява; Потім на відстані приблизно сотні метрів один від одного запалюються червоні ліхтарі на самому причалі. Це аварійне освітлення.

Світло згасло на тому пірсі, де пришвартований «Кронос», і на самому судні. Ніч така темна, що й за два кроки нічого не видно. Дальня частина платформи — немов ясно-жовтий острівець у ночі.

Я бачу причал. І постать людини на причалі. Людини, що прямує в протилежний від «Кроноса» бік. Суміш страху, надії і шостого відчуття допомагає мені не вдаритися головою об щоглу або об кабестан. Перед останньою ділянкою трапа я на мить зупиняюсь. Але навіть якби він там і чатував, я б його не побачила. Потім я біжу.

До платформи, униз по трапу. Я нікого не бачу, мене ніхто не окликає. Я звертаю й біжу по пірсу. Понтони здаються живими і ненадійними під ногами. Тут, унизу, аварійне освітлення виявляється болісно яскравим. Я біжу по той бік ряду ліхтарів, намагаючись бігти швидше щоразу, як потрапляю в смугу світла, і сповільнюючи крок, щоб передихнути, коли знов опиняюся в темряві. Минуло всього шість днів з того часу, як я дивилася на зникаючого в тумані Ландера, що прямував у бік Скоуховед. Я як і раніше з усякого погляду — у відкритому морі. Та все ж мене охоплює відчуття, схоже, мабуть, на ту радість, яку відчуває матрос, після далекого плавання знову ступивши на землю.

Переді мною виникає силует. Людина рухається швидко

Відгуки про книгу Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: