В погоні за Привидом - Микола Володимирович Томан

— Вибачте, що потурбував, — ввічливо звернувся Єршов до старика. — Жанбаєв пропонує мені приїхати до нього на Біле Озеро. Мабуть, я так і зроблю.

На цих словах він попрощався з Джандербековим і пішов. Габдулла провів його до хвіртки і попросив передати Жанбаєву привіт.

Вийшовши з дому Джандербекова, Єршов деякий час ішов до станції, але потім, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, попрямував до центра міста. Відшукавши обласне відділення МВС, він зайшов до підполковника Ібрагімова, якому вже повідомили з Москви про місію Єршова.

— Чим можу бути корисний вам, товаришу майор? — запитав він, міцно стискуючи Єршову руку.

— Що вам відомо про Жанбаєва, який оселився у Джандербекова? — у відповідь запитав Єршов, роздивляючись огрядну фігуру і добродушне обличчя Ібрагімова.

Зовнішність підполковника аж ніяк не відповідала відгукам про нього як про дуже енергійного і вольового начальника.

— Відомо нам поки що тільки те, що Жанбаєв живе за тимчасовою пропискою і значиться членом археологічної експедиції Казахської Академії наук, яка працює тут понад місяць. Ми цікавилися списками цієї експедиції. В них є і прізвище Жанбаєва. Хотіли довідатися про нього більш докладно, але одержали вказівку з Москви — поки що залишити його в спокої.

— Дайте мені, будь ласка, паперу і дозвольте розшифрувати тут у вас одну записку, — попросив Єршов, дістаючи лист Жанбаєва.

Сівши за стіл Ібрагімова, він досить швидко розкодував зашифрований запис і дістав такий текст:

«Місце явки змінюється. Нова адреса: Перевальськ, Жовтнева, п'ятдесят три. Запитайте Аскара Джандербекова — це син Габдулли».

Єршов дав прочитати Ібрагімову цей текст і поцікавився, яка відстань від Перевальська до Білого Озера.

— Така ж майже, як із Аксакальська. Там навіть є якась база цієї археологічної експедиції.

— Доведеться туди поїхати, — вирішив Єршов. — А ви установіть нагляд за будинком Джандербекова. Ворог страшенно обережний — не злякайте його.

Попрощавшись з Ібрагімовим, Єршов поспішив на станцію. У залі для відпочинку транзитних пасажирів на нього з нетерпінням чекав Малиновкін. Він сидів на своєму чемодані і, вдаючи, що зосереджено читає газету, уважно стежив за всіма, хто входив у приміщення. Помітивши майора Єршова, він позіхнув і повільно почав згортати газету. Потім підвівся і з байдужим виглядом попрямував до виходу. Майор Єршов затримався трохи в дверях і, коли Малиновкін порівнявся з ним, шепнув йому ледве чутно:

— Візьміть два квитки до Перевальська на вечірній поїзд. Буду чекати на вас у вокзальному ресторані.

На станцію Перевальськ Єршов з Малиновкіним прибули рано-вранці. І станція, і прилягаючий до неї невеликий районний центр — Перевальськ — здалися їм якимись вже дуже запорошеними, непоказними. Зелені тут було мало; до того ж вона була вкрита товстим шаром пилу.

— Прямо можна сказати — не Сочі!.. — зітхнувши сказав Малиновкін, оглядаючись на всі боки. — Мені на вокзалі на вас чекати?

— Ні, — відповів Єршов, відшукуючи очима табличку з надписом: «Камера для схову». — Вокзал тут маленький, народу небагато, все на виду. Підіть в управління будівництва, довідайтесь про роботу за вашим фахом телеграфіста. А потім повертайтеся сюди. Думаю, що години через півтори-дві нам вдасться зустрітися біля камери для схову.

— Слухаюсь.

Оскільки місто Перевальськ було невелике, Єршов вирішив нікого не розпитувати, а самому знайти потрібну йому адресу. Для цього довелося перетнути все місто і чимало поблукати. Нарешті Жовтнева вулиця була знайдена. На відміну від інших, на ній росли низенькі тополі і кволі берези. У дворах багатьох будиночків виднілися городи і зарослі ебелека — напівчагарника із жорстким загостреним листям. Будинок номер п'ятдесят три був майже останнім. Чимось він нагадував будиночок Габдулли Джандербекова в Аксакальську. Тільки хвіртка його не була зачинена на засув, а в дворі не було собаки. Двері будинку теж були відчинені. Єршов уже переступив через поріг, коли назустріч йому показався середніх років кремезний чоловік з розкосими очима.

— Ви, мабуть, Аскар Джандербеков? — спитав його Єршов, помітивши деяку зовнішню схожість хазяїна з Габдуллою Джандербековим.

— Він самий, — густим басом відповів чоловік, пильно вдивляючись у Єршова примруженими очима. — А ви до мене особисто?

— Я до товариша Жанбаєва, — відповів майор, намагаючись вгадати, в яких взаєминах може бути з Привидом ця людина. — Командирований до нього з Алма-Ати… Мухтаров — моє прізвище.

— А, товариш Мухтаров! — зразу пожвавішав Аскар Джандербеков і привітно простяг Єршову руку. — Чекає на вас Каниш Нуртасович. Заходьте, будь ласка, його, правда, немає зараз, але він просив мене прийняти вас, як рідного.

Єршов ввійшов у простору кімнату, обклеєну газетами «Гудок» і якимись технічними журналами, мабуть теж залізничними. Судячи з цих газет і з того, що на хазяїнові дому був кітель залізничника, майор вирішив, що або сам Аскар залізничник, або хтось з його сім'ї працює на транспорті.

— Ось обклеюватися зібрався, — збентежено кивнув Аскар на стіни, — та все часу немає. Заґрунтував, можна сказати, а до обоїв руки ніяк не доходять. Роботи зараз дуже багато. Я на залізниці працюю начальником кондукторського резерву.

По-російськи Аскар говорив досить чисто, з майже невловимим акцентом. Настороженість, яка відчулася у першому його питанні, змінилася привітністю. Пропустивши гостя вперед, він ласкаво запросив його до другої кімнати, теж обклеєної газетами. В ній біля однієї з стін стояв диван, а біля вікна — невеликий письмовий стіл з розкладеними на ньому книгами з історії та археології.