В погоні за Привидом - Микола Володимирович Томан

— Дуже вдало все вийшло, — весело сказав він, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Квитків у касі для мене не вистачило. А в них командировки і залізничні проїзні документи, так що потрібно було тільки компостер поставити. Дістав би, звичайно, і я квиток, коли б дуже вже потрібно було, — усміхнувся Малиновкін. — Ну, а взагалі все вийшло цілком природно. Тут, виявляється, таке перевантаження залізниці, що квитків частенько не вистачає. Приятелів наших провів я до вагона, попрощався — і до вас. От і все. Вдало?

— Будемо вважати, що вдало, — серйозно відповів Єршов. В душі він був задоволений Малииовкіним, але вважав, що тепер, коли вони прибули на місце, треба бути з ним суворішим.

— Ну, а тепер до Жанбаєва? — запитав Малиновкін.

— Ні, — так само серйозно сказав Єршов, уважно поглядаючи на всі боки. — До речі, ми тепер не знайомі один з одним. Ідіть до залу для транзитних пасажирів і там чекайте на мене. Я буду відсутній дві-три години, а може, більше. Ясно?

— Ясно, Андрію Миколайовичу.

— Чемодан не здавайте поки що, нехай буде з вами. Коли я повернусь — пройду мимо вас. Встаньте тоді і йдіть за мною. Все зрозуміло?

— Все.

Кивнувши Малиновкіну, Єршов вийшов на привокзальну площу і запитав у літньої жінки, як пройти на вулицю Чапаєва. Жінка докладно пояснила йому, як це зробити, і він не поспішаючи пішов по привокзальній вулиці.

Сонце піднялось уже досить високо і пекло немилосердно. Низькі будинки майже не давали тіні; дерева, які росли де-не-де, були дуже миршаві, а тюбетейка на голові погано захищала Єршова від пекучого сонця. Піт струменів по обличчю майора, але він ішов так само не поспішаючи, вдаючи, ніби він звичний до південного клімату.

Та ось, нарешті, і вулиця Чапаєва. Будинки тут були ще нижчі і непоказніші, переважно одноповерхові, з маленькими подвір'ями, всередині яких через розчинені хвіртки можна було роздивитися якісь кволі, низькорослі посадки.

Будинок номер сорок сім нічим не відрізнявся від інших, тільки хвіртка його була закрита на защіпку чи клямку зсередини. Єршов посмикав за ручку, але, помітивши залізне кільце збоку, потягнув його до себе. Почувся неприємний скрип іржавого заліза і гавкіт собаки.

Чийсь голос прикрикнув на собаку, і майор почув спочатку важкі кроки, потім звук відсовуваної клямки.

Хвіртка відкрилася рівно настільки, щоб хазяїн міг просунути голову в отвір, який утворився. Обличчя в нього було старе, зморщене, очі широко розставлені, вузькі.

— Вам кого? — запитав він із сильним східним акцентом, окинувши Єршова підозрілим поглядом.

— Каниша Жанбаєва, — усміхаючись і кланяючись старику, відповів Єршов. — Я — Мухтаров.

— Мухтаров? — перепитав старий, здивовано підводячи сиві, рідкі брови і морщачись, ніби в рот йому потрапило щось дуже кисле.

— Авжеж, Мухтаров! — поквапно повторив Єршов, з тривогою думаючи, чи туди він потрапив. — Таїр Олександрович Мухтаров з історичного музею в Алма-Аті.

— Ах, Таїр Олександрович! — радісно заусміхався враз старик і широко відчинив хвіртку. — Заходь, будь ласка! Вибач, що ждати примусив. Ось тут іди, будь ласка, а то собака штани порве… Замовкни, проклятий! — замахнувся він на собаку, який рвався з ланцюга. — Ух, який злий, шайтан!.. Ось сюди, дорогий Таїре Олександровичу, голову тільки пригни, будь ласка, зачепитись можеш.

Старик ввів Єршова в досить простору кімнату, обставлену хорошими меблями. Це здивувало майора, оскільки сам старик був одягнений дуже бідно.

— Сідай, будь ласка, — підсунув він стілець Єршову і простягнув йому зморщену, жовту руку. — Я хазяїн квартири Джандербеков Габдулла.

— А де ж Каниш? — насторожено спитав Єршов. Габдулла видався майору дуже хитрим, і він побоювався, що старик не довіряє йому.

— Вибач, будь ласка, — нема Каниша, — розвів руками Габдулла, і маленькі оченята його зовсім розпливлися в удаваній усмішці. — Виїхав. Ось листа просив тобі передати. Наукову роботу Каниш провадить, матеріал різний збирає. Багато їздити доводиться.

Сказавши це, старик почав порпатися у верхньому ящику комода, не зводячи насторожених очей з майора. Нарешті він дістав запечатаний конверт і подав його Єршову з тією ж удаваною усмішкою.

Єршов розпечатав конверт і прочитав адресований Мухтарову лист:

«Дорогий Таїре Олександровичу! Пробачте, що не дочекався вас. Довелося терміново виїхати до місця археологічних розкопок. Виявлені нові цікаві відомості про історію цих стародавніх місць. Вам, звичайно, відомо, що місто Аксакальськ було розташоване на караванному шляху із Середньої Азії в Західний Сибір. Археологічні розкопки в околицях його дають нам, історикам, багато цікавого. Особливо те, що стосується кінця XVIII століття. Якщо хочете побачити мене до того, як я повернусь до Аксакальська, а це буде не раніше 26-28-го, то приїжджайте до Білого Озера. Воно недалеко, всього за тридцять-тридцять п'ять кілометрів від Аксакальська. Розшукайте там базу археологів і запитайте мене. До швидкої зустрічі, дорогий Таїре Олександровичу!

Ваш Каниш Жанбаєв».

Єршов прочитав листа ще раз і звернув увагу на те, що написаний він на сторінці, очевидно вирваній з підручника арифметики. Одна сторона її була чиста, а на другій було надруковано кілька стовпчиків з арифметичними прикладами. Зміркувавши, що все це не випадково, Єршов уважно придивився до цифр. Незабаром він помітив, що над деякими із цифр папір ледь-ледь продертий кінчиком пера. На світло ці продерті місця були добре помітні. Стало ясно, що цими ледве помітними проривами паперу були позначені цифри шифру.

Для того однак, щоб прочитати шифр, треба було мати перед собою текст «Танцю