В погоні за Привидом - Микола Володимирович Томан

— А зв'язок, може, й існує, — обережно відповів Осипов, акуратно зав'язуючи тасьму на папці.

Генерал здивовано розвів руками і усміхнувся:

— Може, але може й не бути. Це, знаєш, не відповідь.

— А хіба ти не звернув увагу на те, що у всіх цих статейках райони, в яких ми нібито використовуємо атомну енергію для будівельних робіт, називаються не зовсім точно? Крім того, висловлюється ж сумнів і про мирний характер наших будівельних робіт. Хіба не міг Жанбаєв одержати в зв'язку з цим завдання — уточнити і те й інше? Тобто і райони, де провадяться ці роботи, і характер цих робіт?

Генерал Саблін задумався. Припустімо, що все це так… Але чи не занадто самовпевнений ворог, який розраховує, що коли Привид відомий міжнародний шпигун, то йому вдасться добути цей секрет?

— Гаразд, припустімо, що ти правий, — сказав він вголос, підводячись із-за стола. — Припустімо навіть, що все це уявляється їм надзвичайно легкою справою. Незрозуміло, чому ж тоді Привид цей вештається в районі, в якому, як мені відомо, не тільки не випробовують атомних бомб, а й не застосовують атомну енергію в мирних цілях?

Помовчавши. трохи, він додав:

— Треба однак навести точніші довідки. Хто зараз в районі Аксакальська провадить найкрупніше будівництво?

— Міністерство шляхів сполучення.

— От ми й звернемось до цього міністерства.

Ще вчора в їдальні майор Єршов домовився з Малиновкіним, що в разі, коли це не терміново, вони будуть зв'язуватися листами до запитання. Пригадавши тепер про це, лейтенант зранку пішов на пошту і через декілька хвилин одержав листа із знайомим почерком на конверті.

Єршов написав цей лист ще вчора ввечері, вже після того, як розстався з Малиновкіним у міській їдальні, йому раптом спало на думку перевірити на Перевальській археологічній базі, чи відомо там що-небудь про Жанбаєва. Саме про це Єршов і просив тепер Малиновкіна.

Тут же, на пошті, під пристойним приводом, лейтенант довідався, де міститься база археологів, і зразу ж пішов туди.

База була на околиці міста, в маленькому будиночку, огородженому високим парканом. Крім цього будиночка, за парканом виявилось два великих сараї, де, як потім дізнався Малиновкін, зберігався інструмент і деяке майно археологів. Базою все це господарство називалось дуже умовно, по суті це було щось подібне до складу.

Завідуючий базою, щупленький дідок у пенсне, пояснив Малиновкіну:

— У нас, молодий чоловіче, археологи переважно землерийний інструмент тут одержують. Адже вони, як кроти, в землі риються. Інколи, правда, і харчі до нас для них завозять. До речі, цьому самому Жанбаєву, про якого ви запитуєте, є особливе розпорядження видавати продукти сухим пайком. Він у них окремо десь колупається. Так би мовити, кріт-одиночка.

— А ви, дідусю, бачили його коли-небудь?

— Ні, не бачив, — байдуже відповів дідок, поправляючи своє старомодне пенсне з чорним шовковим шнурком. — І не дуже це мене засмучує. Я, молодий чоловіче, бачив на своєму віку чимало знаменитих людей і навіть особисто був знайомий з двома академіками: з Олександром Євгеновичем Ферсманом і Володимиром Панасовичем Обручевим. Я в знайомствах, знаєте, розбірливий. Цей ваш Жанбаєв був тут якось у мою відсутність, одержав продукти і мотоцикл свій бензином заправив. А ви ж хто будете? Теж, певно, який-небудь геолог-археолог? Чи історик?

— Я, дідусю, простий робітник-землекоп, — скромно відповів Малиновкін. — Хотів до кого-небудь з археологів найнятися. Мені порекомендували звернутися до Жанбаєва.

— А… — розчаровано сказав дідусь і відразу ж перейшов на «ти». — Нічим тобі нё можу допомогти в цьому, друже люб'язний. Одне тільки можу сказати — соромно, молодий чоловіче, у твої роки ніякого іншого фаху не мати.

Дідок знову поправив пенсне, пильно подивився на Малиновкіна і, докірливо похитавши головою, повернувся до нього плечима.

— Забалакався я тут з тобою однак, — пробурчав він, прямуючи до будиночка, де в нього було щось подібне до контори.

Того ж дня Малиновкін зустрівся з Єршовим у міській читальні і непомітно ткнув йому записку із звітом про своє відвідання археологічної бази.

Наступний день минув у лейтенанта нудно, без зустрічі з Єршовим і навіть без листів від нього. З нічого робити Малиновкін блукав по місту і двічі заходив на вокзал: спершу просто так, щоб згаяти час, а другого разу, щоб з власної ініціативи простежити за родичем Аскара Джандербекова — Темірбеком. Спостереження, проте, майже нічого йому не дали. Малиновкін прийшов на станцію саме перед відходом господарчого поїзда на будділянку.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся Малиновкін до якогось залізничника. — Чи не бачили ви кондуктора Темірбека?

— Та он він, — кивнув залізничник на сутулувату людину з прапорцями у шкіряних футлярах, що висіли в неї на поясі.

Поки Малиновкін роздумував, чи підійти йому трохи ближче до Темірбека, кондуктор уже виліз на тормозну площадку хвостового вагона і почав закріплювати сигнальний ліхтар на гачок кронштейна. А хвилин через десять поїзд рушив повільно в бік нової будділянки залізниці.

Хоч Малиновкін бачив Темірбека здалека, зовнішній вигляд його лейтенанту не сподобався. Було щось у постаті кондуктора похмуре, непривітне.

«Схожий на якогось східного фанатика…» — мимоволі подумав Малиновкін.

Минув ще день, а звісток