Містер Мерседес - Стівен Кінг

(мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»).

Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а

домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який

з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня»[270]. Це і є

аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з — дивно, але

правда — чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там

також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких

зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку

прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це

кепсько.

Вхід на вантажну платформу охороняє кабінка служби безпеки, це також

кепсько, проте Брейді все одно без поспіху йде туди, думаючи: «Без ризику

нема винагороди». Охоронців там двоє. Один сидить всередині, похапцем жує

круглий сендвіч, одночасно дивлячись на півдюжини екранів

відеоспостереження. Інший виходить, щоб перехопити Брейді. Він у сонячних

окулярах. Брейді бачить у лінзах своє відображення з великою, доброю

усмішкою типу «вау-це-так-цікаво» на обличчі.

— Допомогти вам, сер?

— Мені просто цікаво, що тут відбувається, — каже Брейді. Він показує

рукою. — Це ж ніби схоже на чортове колесо!

— Великий концерт буде тут у четвер увечері, — каже охоронець. — Цей гурт

розкручує свій новий альбом. «Поцілунки на півдорозі», так, здається, він

називається.

— Ого, вони дійсно стараються себе показати, хіба не так? — дивується

Брейді.

Охоронець фиркає:

— Що менше вони вміють співати, то більше декорацій. А от знаєте що? Коли

минулого вересня у нас тут був Тоні Беннет, він був сам-один[271]. Навіть

без власного гурту. Йому акомпанував Міський симфонічний оркестр. Ото був

концерт. Ніяких верескливих дітлахів. Справжня музика. Маєте щось на

думці, га?

— А чи не можна мені було б пройти туди, швиденько поглянути. Можливо, зняти пару кадрів на мобільний?

— Аж ніяк. — Охоронець оглядає його уважніше. Брейді це не подобається. —

Фактично, вам тут зовсім неможна перебувати. Отже…

— Ясно, ясно. — Брейді розтягує губи в іще ширшій усмішці. Час іти

звідси. У будь-якому випадку тут йому нічого не світить; якщо в них тут

уже зараз чатують два парубки, ввечері у четвер їх тут буде з півдюжини.

— Дякую вам, що витратили свій час поговорити зі мною.

— Без проблем.

Брейді показує йому великого пальця. Жлоб-охоронець відповідає йому тим

же жестом, але стоїть у дверях їхньої кабінки, дивиться, як Брейді йде

геть.

Він неспішно чимчикує вздовж широчезної і майже порожньої парковки, яка

буде майже вщерть заповненою у вечір виступу «Довколишніх». Усмішка з

нього стерлась. Він у задумі про тих ганчір’яноголових уйобків, які

дев’ять років тому ввігнали пару реактивних лайнерів у Світовий

торговельний центр. Він думає (без жодного сліду іронії): «Вони зіпсували

таку ціль для решти нас».

Повільна п’ятихвилинна подорож приводить його до ряду дверей, крізь які в

четвер проходитимуть фанати гурту. Щоби зайти досередини, він змушений

заплатити п’ять доларів «пропонованої пожертви». Фойє наразі являє собою

лунку галерею, заповнену шанувальниками мистецтва й групками школярів.

Прямо попереду сувенірна крамничка. Ліворуч коридор, який веде до

аудиторії «Мінго». Він широкий, як двосмужне шосе. Посередині нього

хромована стійка з табличкою, де написано: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК.

ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ».

Нема також жодних металодетекторів. Можливо, втім, що їх поки ще не

встановлювали, але Брейді майже цілком впевнений, що їх зовсім не

використовуватимуть. Майже чотири тисячі фанатів будуть пропихатися тут, й пищання-пискотіння металодетекторів створять кошмарні корки по всьому

приміщенню. Натомість тут буде сила-силенна охоронців, і всі такі ж

підозріливі й уїдливі, як той гівноїд в окулярах на задньому дворі.

Чоловік у стьобаному жилеті теплого червневого вечора відразу ж приверне

їхню увагу. Фактично, будь-який чоловік без дочки-тінібоперки з

зав’язаним у хвостик волоссям на причепі, приречений на увагу.

«Ви не могли б на хвилиночку відійти сюди, сер?»

Звісно, він може підірвати жилет тієї ж миті, на тому ж місці, і

вколошкати сотню чи й більше, але це не те, чого він бажає. Чого він

бажає, це поїхати додому, пошукати в інтернеті, дізнатися назву

найпопулярнішої пісні «Довколишніх» і потім клацнути тумблером на її

середині — коли малі лялечки-фанатки, зводячись зі своїх лялечно-

фанатських розумів, верещатимуть найгучніше.

Але перепони є значні.

Стоячи там, серед зазираючих до путівників пенсіонерів і дихаючих ротами

учнів молодших класів середньої школи, Брейді думає: «Хотілося б, аби

Френкі був живий. Якби він був живий, я повів би його на цей концерт. Він

був якраз достатньо тупий, щоб йому це сподобалося. Я б навіть дозволив

йому взяти з собою пожежну машинку Семмі». Ця думка наповнює його

глибоким і цілком щирим сумом, який часто його відвідує, коли він думає

про Френкі.

«Може, мені варто просто вбити жирного екс-копа й себе та на цьому

завершити кар’єру».

Тручи собі скроні, де починає накопичуватися черговий з отих його

головних болів (а мами тепер нема, щоб його полегшити), Брейді бреде по

фойє й заходить до арт-галереї Гарлоу Флойда, де великий плакат сповіщає, що «ЧЕРВЕНЬ — МІСЯЦЬ МАНЕ[272]».

Він не знає напевне, хто такий цей Мане, мабуть, черговий старий жабоїд-

мазило, як Ван Гог, але деякі з картин чудові. Йому нецікаві натюрморти

(навіщо, заради Бога, комусь хочеться витрачати свій час, малюючи

кавун?), але в деяких з решти є майже дика жорстокість. На одній з таких

мертвий матадор. Брейді, зі зчепленими за спиною руками, дивиться на цю

картину майже п’ять хвилин, ігноруючи людей, котрі пропихуються повз

нього або намагаються теж позирити на неї йому через плече. Матадор не

пошматований, нічого такого, але кров, що спливає з-під його лівого

плеча, виглядає реальнішою за кров у всіх тих жорстоких фільмах, які

будь-коли бачив Брейді, а бачив він їх повнісінько. Ця картина заспокоює

його, і очищає його, і коли він нарешті вирушає далі, він думає: «Мусить

все ж таки існувати якийсь спосіб, яким чином це зробити».

Раптом, не задумуючись, він завертає до сувенірної крамнички й купує

купку тематичного лайна «Довколишніх». Коли Брейді за десять хвилин

виходить звідти, тримаючи пакет з написом «У МЕНЕ СТАВСЯ НАПАД “МАКу”», він знову кидає погляд на прохід, що веде до аудиторії «Мінго». Усього

через чотири вечори від сьогодні цей коридор стане