Містер Мерседес - Стівен Кінг

сигаретою. Вона дивиться на нього примруженими, стривоженими очима.

Ходжесу спадає на думку, що це погляд собаки, яку багато разів били

скрученою газетою за те, що напудила під кухонним столом.

— Не кажіть моїй матері. Вона думає, що я кинула.

— Зі мною ваша таємниця в безпеці, — каже Ходжес, думаючи собі, що Холлі

вже досить доросла, щоб непокоїтися через несхвалення мамунею своєї, радше за все, єдиної поганої звички. — Можна мені посидіти поряд із вами?

— А чому ви не всередині, разом з Джейні?

Але вона посувається, даючи йому місце.

— Просто вийшов подихати. Окрім самої Джейні, я не знаю там жодної

людини.

Вона озирає його всього з безцеремонною цікавістю дитини.

— Ви з моєю кузиною коханці?

Він заскочений не самим цим питанням, а тим ненормальним фактом, що воно

викликає в нього бажання розсміятись. Він трохи шкодує, що не дав їй на

самоті докурити тут її заборонену сигарету.

— Ну, — мовить він, — ми з нею добрі друзі. Може, краще облишимо цю тему?

Вона знизує плечима й випускає дим крізь ніздрі.

— Та для мене це гаразд. Я вважаю, що жінка мусить мати коханців, якщо

вони їй потрібні. Мені самій ні. Мене не цікавлять чоловіки. Не те, щоби

я була лесбійкою. Навіть не думайте такого. Я пишу поезію.

— Йо? Справді?

— Так. — І відразу, без паузи, наче йдеться про те саме. — Моя мати не

любить Джейні.

— Справді?

— Вона думає, що Джейні не мусила забирати собі всі ті гроші, які

залишила їй Олівія. Вона каже, що це несправедливо. Можливо, й так, але

мені це байдуже, особисто мені.

Вона кусає собі губи на той манер, від якого Ходжеса навідує бентежне

почуття дежавю, але вистачає якоїсь секунди, щоб зрозуміти, чому так: точно так це робила Олівія Трелоні під час їхніх співбесід у поліції.

Рідна кров промовляє. Вона майже завжди промовляє.

— Ви не заходили досередини, — каже він.

— Ні, і не збираюся, і вона мене не змусить. Я ніколи не бачила мертвої

людини й не бажаю розпочинати це робити зараз. Від цього в мене будуть

кошмари.

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючи вогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в

неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже

буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то

ось-ось її прокусить.

— Це найгірша частина, — промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить.

Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане

криком. — Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння

переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що

зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для

того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання

стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї

уривчасте.

— Ви праві, — каже він. — Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

— А труна буде закрита?

— Йо.

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб

її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду

непересічності, — думає Ходжес, — бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти

лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але

наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї

ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

— Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

— Так.

— Правдиво обіцяєте?

— Присягаюся, якщо хочете. — А потім, усе ще думаючи про Олівію і про

згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. — Холлі, а ви

приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

— Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро»[268]? Це вона вам сказала?

— Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити.

Раніше я був детективом. — Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. — А тепер дайте відповідь на моє запитання.

— Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… — вона видає

короткий, нервовий смішок. — Бо вони змушують мене часто пісяти.

— Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

— Так. Заради вас. — Знову той беззахисний погляд, погляд маленької

дитини, дорослої лише на вигляд. — Ви подобаєтеся мені. Ви добрий

чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть

бойфренда ніколи не було.

— Я принесу вам води, — каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він

озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але

виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою

одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у

поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

— Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, —

каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх

жінок, і всі вони жваво теревенять.

— Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, — каже вона. — А знаєш

що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут не буде. Я скажу

похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш.

це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до

сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку

води «Дасані»[269] і несе її на парковку. Там він передає те, що йому

щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає

одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

— Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння

переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

— Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

12

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева

газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього