Чотири після півночі - Стівен Кінг

Вони почули. Нема тієї безживної приглушеності. Зараз, просто слухаючи, як говорить Лорел, Браян зрозумів, що в Бенгорі їхні голоси звучали так, ніби їх голови сиділи в муфтах, вилитих з якогось глухого металу — міді чи, може, свинцю.

Бетані підняла руки і швидко проплескала долонями ритм з «Гайда» — тієї давньої інструменталки «Рутерз»[183]. Кожен ляск був чистим і ясним, як звук пострілу стартового пістолета. Задоволена посмішка розпливлася на обличчі дівчини.

— Що це озна… — почав Руді.

— Літак! — крикнув пронизливим, радісним голосом Алберт. І на секунду це нагадало Браяну того малюка у старому телесеріалі «Острів фантазій»[184]. Він ледь не вголос розсміявся.

— Я знаю, в чому різниця! Погляньте на наш літак! Він зараз такий самий, як і всі інші!

Вони обернулися й подивились. Довгу мить ніхто не промовив і слова; ймовірно тому, що ніхто не був здатний говорити. Той дельтівський «727-й», що стояв неподалік лайнера «Американської гідності» у Бенгорі, мав якийсь потьмарений, похмурий вигляд, якийсь такий менш реальний, ніж їхній «767-й». Тепер геть усі літаки — їхній «Боїнг» і літаки «Юнайтид ерлайнз», які вишикувалися поза ним біля перехідних хоботів, — були на вигляд яскравими, рівнозначно новими. Навіть у цій темряві фарба на них і фірмові логотипи немов вигравали.

— Що це означає? — запитав Руді, звертаючись до Боба. — Що це означає? Якщо все дійсно повернулося до нормального стану, де електрика? Де люди?

— І що це за гул? — вставив Алберт.

Той звук уже поближчав, став яснішим. Якесь бриніння, як сказала Бетані, але нічого електричного в ньому не було. Звучало так, немовби вітер дме через якусь відкриту трубу або якийсь нелюдський хор голосить в унісон одну горлову ноту: «ааааааа».

Боб похитав головою:

— Я не знаю, — сказав він відвертаючись. — Давайте підштовхаємо цю драбину на місце і зайдемо до…

Лорел вхопила його за плече:

— Ви щось знаєте! — заперечила вона. Голосом напруженим, нервовим. — Я бачу, що знаєте. Чому б вам не відкрити нам усім, що ви знаєте?

Якусь мить він вагався, перш ніж похитати головою.

— Я не готовий говорити про це зараз, Лорел. Спершу я хочу потрапити досередини і роздивитися там.

Їм довелося з цим погодитися. Браян з Албертом поставили на місце трап. Одна з його опор трохи покривилася, і Браян підтримував трап, поки вони один по одному піднімалися нагору. Сам він піднявся останнім, ідучи по протилежному від погнутої опори боку трапа. Всі його дочекалися, а потім разом пішли перехідним хоботом у термінал.

Вони опинилися у великому, круглому приміщенні з розташованими через рівні інтервали у єдиній, вигнутій дугою стіні посадковими проходами. Пустими примарами стояли ряди крісел, висіли темними квадратами горішні світильники, проте Алберт подумав, що тут він майже чує людські запахи… немов люди відбули звідси всі гуртом лише за пару секунд до того, як з перехідного хобота вигулькнули порятовані пасажири рейсу № 29.

Надворі продовжувало розбухати те хоральне бриніння, наближаючись, наче якась повільна, невидима хвиля: «ааааааааааааа…»

— Ходімо зі мною, — сказав Боб Дженкінс, без зусиль переймаючи командування їхнім гуртом. — Швидше, будь ласка.

Він вирушив у бік головної зали аеропорту, і решта вервечкою слідом за ним. Алберт з Бетані йшли разом, обіймаючи одне одного за талії. Щойно вони зійшли з покритої килимом підлоги посадкового залу «Юнайтид», опинившись у центральному залі, лунко застукотіли їхні підбори, наче тут їх ішло з пару дюжин людей, а не всього лише шестеро. Вони минали притьмарені, темні рекламні плакати на стінах: «Дивіться “Сі-Ен-Ен”», «Куріть “Мальборо”», «Їздіть “Герцом”», «Читайте “Ньюзвік”», «Подивіться “Діснейленд”».

А той звук, те горлове хоральне бриніння продовжувало зростати. Надворі Лорел була впевнена, що цей звук наближається до них із заходу. Тепер, здавалося, він просто тут, з ними, ніби ті співаки — якщо це дійсно співаки — вже прибули. Цей звук не лякав її, аж ніяк, але змушував шкіру на її руках і спині братися благоговійними дрижаками.

Вони підійшли до ресторану-кафетерію, і Боб завів їх туди. Не зупиняючись, він обійшов стійку і взяв із викладеної там купи тістечок одне. Спробував розірвати на ньому упаковку зубами… та згадав, що його зуби залишилися в літаку. Роздратовано стиха гмикнувши, він посунув тістечко через стійку Алберту.

— Займіться ви, — сказав Боб. Очі у нього тепер сяяли. — Швидше! Алберте! Швидше!

— Швидше, Вотсоне, гра пішла! — сказав Алберт і дико засміявся.

Він розірвав целофан і подивився на Боба, той кивнув. Алберт дістав тістечко і гризонув. По боках бризнув крем і малиновий джем. Алберт вишкірився:

— Шмашнюще!

Він запропонував тістечко Бетані, і дівчина відкусила ще більший шматок.

Лорел відчула запах малинової начинки, і її шлунок відгукнувся на це звуками: «вурли-бурли». Вона засміялася. Раптом вона відчула себе легковажною, радісною, майже п’яною. З голови цілком вимело те павутиння, що було зависло там після пережитої декомпресії; там тепер стало, як у верхній кімнаті, провітреній після задушливого, спекотного дня свіжим морським бризом. Вона подумала про Ніка, якого тут нема, який помер заради того, щоб вони змогли опинитися тут, і подумала, що Нік не був би проти того, як вона зараз почувається.

Той хоральний звук продовжував розбухати, звук, що не мав ні напрямку, ні джерела, співане зітхання, що оповивало усіх їх.

— AAAAAAAAAAAAAA…

Боб Дженкінс кинувся бігом назад з-за стійки, завернувши біля каси так різко, що ступні майже вилетіли з-під нього, і, щоби не впасти, він був змушений вхопитися за візок з приправами. Він утримався на ногах, натомість з чудовим, лунким гуркотом перекинувся візок з іржостійкої сталі; навсібіч пирснули пластикові ложки-ножі-виделки, пакетики з гірчицею, кетчупом і соусом «реліш».

— Швидше! — гукнув він. — Нам тут не можна! Це станеться найближчим часом — у будь-яку мить, я вважаю, — і нам тут не можна лишатися, коли це станеться! Не думаю, що це було б безпечно!

— Що не буде безпе… — почала Бетані, але тоді Алберт вхопив її рукою за плечі й потягнув услід за Бобом, їхнім несамовитим гідом, який уже кинувся до дверей кафетерію.

Вони вибігли і помчали слідом за ним знову до посадкового залу «Юнайтид». Тепер лункий тупіт їхніх кроків майже губився в потужному гудінні, яким наповнювався порожній термінал, яке відгукувалося й перегукувалося в багатьох радіальних глотках його коридорів.

Браян почув, що той єдиний, величний глас почав розпадатися.

«Він не дробиться, — подумав Браян. — Насправді навіть не змінюється, але акцентується, як акцентувалися звуки ленґоліерів, коли вони вже наблизилися до Бенгора».

Коли вони знову опинилися в посадковому залі, Браян побачив, як по