Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Люди, сідайте; Ніку, ближче до мене, я покажу вам, що робити… і коли робити.

— Одну секунду, будь ласка, — промовила Лорел. Вона себе дещо опанувала, її обличчя знову набуло трохи яскравості. Лорел звелася навшпиньки і поцілувала Ніка в губи.

— Дякую тобі, — серйозно сказав Нік.

— Ти зібрався з тим покінчити. Ти прийняв рішення. А якщо він не слухатиме, я нагадаю йому про той день, коли ти приніс стокротки. Я правильно запам’ятала?

Нік вишкірився:

— Досконало дослівно.

Він обхопив Лорел лівою рукою і знову поклав на її уста поцілунок, довгий і пристрасний. А коли відпустив, на губах його була ніжна, задумлива посмішка.

— Це саме те, що годиться, — сказав він. — Достатньо точно.

27

За три хвилини потому Браян ввімкнув інтерком:

— Я починаю зменшувати тиск. Усі перевірте свої ремені безпеки.

Вони це зробили.

Алберт напружено чекав якогось звуку — можливо, шипіння повітря, яке витікає, — але чулося тільки розмірено-монотонне бриніння реактивних двигунів. Він почувався ще менш несхильним до сну, ніж будь-коли.

— Алберте, — попрохала Бетані мізерним, переляканим голоском. — Ти не обнімеш мене?

— Звісно, — сказав Алберт. — Якщо ти обнімеш мене.

Позаду них Руді Ворік знову промовляв свою низку молитов. По інший бік проходу Лорел Стівенсон міцно вчепилася в поручні свого крісла. Вона ще відчувала теплий відбиток губ Ніка на своїх губах. Вона підвела голову, подивилася на багажний відсік вгорі й почала робити глибокі, повільні вдихи. Вона чекала, коли випадуть кисневі маски… і секунд через дев’яносто вони випали.

«І ще не забути про той день у Белфасті, — думала вона. — Позаду церкви. Спокутувати те, — сказав він. — Споку…»

Посеред цієї думки її свідомість відпливла.

28

— Ви запам’ятали… що робити? — знову перепитав Браян. Говорив він сонним, причмеленим голосом. Перед ними у вікнах кабіни, розростаючись по небу, знову спухала проріха в часі. Тепер її освітлював світанок, і нові, фантастичні плетива кольорів звивалися, спливали, а потім пірнали в її запаморочливі глибини.

— Запам’ятав, — сказав Нік.

Він стояв поряд з Браяном, його голос приглушала киснева маска на обличчі. Очі над гумовим ущільнювачем були ясними і спокійними.

— Не бійтеся, Браяне. Все надійно, як у банку. Засинайте. Приємних вам сновидінь, і все таке.

Браян уже відчалював. Він відчував, як його відносить… проте все ще тримався, задивившись на велетенську розпірку в тканині реальності. Здавалося, вона спухає в бік вікон кабіни, обхоплюючи літак

«Вона така красива, — думав він. — Господи, вона така красива!»

Він знову відчув, як та невидима рука вхопила літак і тягне його вперед. Назад дороги нема цього разу.

— Ніку, — промовив він. Тепер мовлення вимагало величезних зусиль; відчуття було таке, ніби між його губами і мозком пролягли сотні миль. Він підняв руку. Здавалося, долоня десь далеко від нього, на самому кінці довгої цукерки-тягучки.

— Засинайте, — сказав Нік, беручи його за руку. Не опирайтесь, якщо не бажаєте піти разом зі мною. Залишилося вже недовго.

— Я просто хотів сказати… дякую вам.

Нік усміхнувся і потис Браяну руку.

— Нема за що, друже. Це був незабутній політ. Навіть без кінофільму й дарованих мімоз.

Браян знову подивився в проріху. Тепер в неї впливала ціла ріка чудесних кольорів. Вони закручувалися спіралями… змішувалися… і немов складалися в слова перед його ошелешеними, здивованими очима:

ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ.

— Тобто… це ми? — зачудовано спитав він. І тепер власний голос долинув до нього з якогось віддаленого всесвіту.

Темрява поглинула його.

29

Тепер Нік залишився сам; єдиною людиною, що не спала в літаку рейсу № 29, залишився той чоловік, який колись позаду церкви в Белфасті застрелив трьох хлопців, трьох хлопців, котрі жбурляли картоплини, пофарбовані темно-сірим кольором, щоб скидалися на гранати. Навіщо вони це робили? Якийсь безтямний різновид відчайдушності? Він цього так ніколи й не з’ясував.

Йому не було страшно, тільки потужне відчуття самотності переповнювало його. Не нове відчуття. Це була не перша варта, коли він стояв сам-один, з довіреними йому життями інших людей.

Попереду до нього наближалася проріха. Він опустив руку на реостат регулювання тиску в літаку.

«Вона прекрасна», — подумав він.

Йому здавалося, що кольори, які тепер палахкотіли з проріхи, є антитезою всього того, що вони пережили протягом кількох останніх годин; він дивився у тигель нового життя і нового чину.

«Чому б їй не бути прекрасною? Це місце, де життя — можливо, всяке життя — починається. Місце, де життя свіжозаварюється кожну секунду кожного дня; колиска творіння й невичерпне джерело часу. Жодному ленґоліеру не сягнути далі цієї межі».

Кольори вигравали на його лобі й щоках, фонтануючи бризками відтінків: зелень джунглів заливало помаранчевою лавою; помаранчеву лаву змінювало жовто-біле тропічне сонце; тропічне сонячне світло заступала крижана синь Північного океану. Ревіння реактивних двигунів здавалося приглушеним, віддаленим. Нік опустив очі й не здивувався, побачивши, що кольори поглинають обважнілу, сплячу фігуру Браяна Інґала, його тіло і риси обличчя розкладалися у вічно змінному калейдоскопі ясноти. Пілот став якимсь казковим привидом.

Не здивувався Нік також, побачивши, що його власні руки стали безбарвними, як глина.

«Це не Браян став привидом; це я ним став».

Проріха насувалася.

Тепер гул двигунів зовсім загубився в новому звуці; здавалося, «767-й» женеться крізь аеродинамічну трубу, заповнену пір’ям. Раптом просто перед носом авіалайнера вибухнула велетенська нова зоря — неначе якийсь неземний феєрверк; у ній Нік Гопвел побачив барви, яких жодна людина ніколи не змогла б собі уявити. Вони затопили не просто проріху в часі; вони затопили його розум, його нерви, його м’язи, вони затопили його до самісінької глибини кісток гігантськими вогняними каскадами.

— Ох, Боже мій, яка КРАСА! — скрикнув Нік і, коли літак пірнув у проріху, крутонув реостат регулювання тиску на повну назад.

За крихітну мить на підлогу кабіни з перестуком упали пломби з Нікових зубів. Негучний удар, це тефлоновий диск, який сидів у його коліні — сувенір з військового конфлікту, дещо шляхетнішого за той, у Північній Ірландії, — приєднався до пломб.

Та й по всьому.

Нік Гопвел припинив існувати.

30

Перше, що усвідомив Браян, — сорочка на ньому мокра, а до голови повернувся біль.

Кривлячись від спалахів болю в голові, він повільно розпрямлявся у своєму кріслі, намагаючись пригадати, хто він такий, де він і чому відчуває таку величезну й нагальну потребу швидко прокинутися. Чим він таким займався, що це так важливо?

«Розгерметизація, — шепнув йому розум. — Там, у загальному салоні, витікає повітря, якщо цього не залагодити, станеться велике ли…»

Ні, це не те. З витіканням усе було залагоджено — чи якимсь містичним чином герметичність