Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Після тривалих пошуків Фрер урешті вийшов на сайт, що дозволяв відкривати давні телефонні довідники. Він обрав 1996 рік і почав шукати слово «Мішелль». Марно. У жодному з п’яти департаментів адміністративного краю Аквітанія на той рік не було абонента з таким прізвищем. Може, він і не тутешній?
Фрер повернувся до ґуґла і написав у пошуку МІШЕЛЛЬ. Тут йому поталанило не більше. Один користувач під псевдо «Мішелль» виклав на сторінці МуSpace.com відеомонтаж серіалу «Секретні матеріали» з Малдером і Скаллі. Ще йому пропонували послухати пісні якоїсь Томмі Мішелл. Інший сайт був присвячений якійсь Патріції Мішелль зі штату Міссурі, США. Спробував пошукати за орфографією «Мітчелл».
Бралося до півночі. Мабуть, дійсно, прийшов час повертатися додому. Матіас вимкнув комп’ютера і поскладав свої речі. Уже прямуючи до шпитальної брами, він вирішив, що треба буде показати світлину ковбоя в усіх притулках для волоцюг, як у самому Бордо, так і по околицях. Ще б звернутися до центрів медико-психологічної допомоги і медпунктів із надання першої допомоги потерпілим. Він знав їх геть усі. І всі особисто відвідає: він майже не сумнівався, що його безіменний пацієнт у минулому вже потерпав од якогось психічного розладу.
Через туман їхати довелося помалу. Шлях додому забрав у нього майже чверть години. Хідники біля садових живоплотів були геть заставлені авто — та певно ж, суботній вечір, у всіх гості. Не знайшовши місця для паркування, він покинув авто метрів за сто від хати і ступнув у молочну імлу. Вулиця втратила чіткість контурів. Ліхтарі примарами ширяли над землею. Усе довкруги здавалося безтілесним, нематеріальним. Коли в нього з’явилося це почуття, то втямив, що заблукав. Він рухався навмання, минаючи вогкі лискучі огорожі й обходячи автомобілі, і біля кожного дому зводився навшпиньки, щоб розгледіти табличку з назвою.
Аж майнули перед ним знайомі літери: ОПАЛ.
Він помацки відчинив хвіртку. Шість кроків. Оберт ключа в замковій шпарині. Зачинивши за собою двері і пройшовши коридором, він чомусь відчув полегшення. Покинувши валізку і жбурнувши плаща на картонні коробки, що височіли тут горою, він, не запалюючи світла, пішов до кухні. Типове помешкання. Типова поведінка самотнього чоловіка.
За кілька хвилин він уже запарював чай, стоячи перед вікном. У тиші будинку йому й досі вчувалося бурмотіння його пацієнтів. Кожному психіатрові знайоме це відчуття. У них це називається «мелодія навіжених». Їхня невиразна балаканина. Їхнє човгання. Їхня маячня. В голові трохи гуло від тих звуків — так у викинутій на берег мушлі чутно невиразне шемрання моря. Навіженці ніколи не покидали його назавжди. Або, точніше, він ніколи не розлучався назавжди з відділенням Анрі Ея.
Аж із голови його вмить вилетіли всі думки.
З імли допіру виплив учорашній чорний всюдихід.
Авто помалу, дуже помалу рухалося вулицею, аж загальмувало біля його будинку. Фрер відчув, як закалатало його серце. Із авто одночасно вилізли двоє чоловіків у чорному одязі. Вийшли і стали в нього під вікнами.
Фрер спробував проковтнути кім’ях у горлі. Та марно. Не ховаючись, Фрер розглядав тих чоловіків. На зріст кожен був з метр вісімдесят. Під розстебнутими пальтами — темні, застебнуті на всі ґудзики костюми, що ледь лисніли у світлі ліхтаря. Білі сорочки, темні краватки. В обох було щось від гордовитої суворості чиновників найвищого рангу та заразом і щось від безжальної рішучості зарізяк.
Матіас наче закляк. Він чекав, що чоловіки увійдуть у хвіртку і подзвонять у двері. Таж ні. Вони не рушали з місця. Просто стояли під ліхтарем, навіть не намагаючись заховатися. Їхні обличчя цілком узгоджувалися з їхнім загальним виглядом. Перший, із високим чолом і зачесаним назад чубом, де проглядала сивина, носив окуляри в металевій оправі. У другого був небезпечніший вигляд. Довга, хоч і рідка чуприна. Кущуваті брови. Похмуре обличчя.
Дві мармизи з пересічними рисами.
Два самовпевнені сорокарічні плейбої в італійських костюмах.
Хто вони такі? Що їм від нього треба?
Знову спалахнув гострий біль у лівому оці. Він заплющив очі й помасував повіки. Коли розплющив, примари вже зникли.
Анаїс Шатле не вірила своєму щастю.
Оце вже поталанило!
Тільки вона заступила на вечірнє суботнє чергування, як ось тобі — труп. І не просто труп, а вбивство! Справжнісіньке, за всіма правилами. Із дотриманням зловісного ритуалу і каліченням жертви. Щойно їй зателефонували, вона плигнула у своє особисте авто і помчала до вокзалу Сен-Жан, де виявили тіло. Дорогою вона весь час подумки повторювала отриману інформацію. Голий хлопчина. Сліди численних ран. Усе свідчить про збочення. Наче нічого особливого, та відчувається навіженство, жорстоке і темне… Не просто сварка, що недобре скінчилася, чи банальне вбивство з пограбуванням. Ні, це щось серйозне.
Насилу вгледівши біля вокзалу фургони з ліхтарями, що знай крутилися на дахах, — їхнє світло ледь просягало крізь густу імлу — і поліцаїв у лискучих од вологи дощовиках, які вешталися довкола тих авт, неначе примари, вона зрозуміла, що так воно все і є. Її перше вбивство в чині капітана. Вона збере собі групу. Скористається правом на проведення позачергових слідчих дій. І розкриє злочин. Знайде вбивцю і потрапить на перші шпальти всіх газет. У двадцять дев’ять років!
Вона вилізла з авта і вдихнула вогкого повітря. Останні тридцять дві години Бордо просто-таки тонуло в молочному тумані. Місто неначе поринуло в мочарище, насотало його випарів, його гнилого смороду і жаб’ячого слизу. Що ж, добре. Тим колоритніше виглядатиме це вбивство — ще б пак, воно сталося в тумані. Вона аж здригнулася від нетерплячки. І тоді до неї підійшов поліцай із дільниці на майдані Капуцинів.
Тіло знайшов машиніст, який переганяв поїзди поміж механічними майстернями і вокзалом. Він заступив на чергування об одинадцятій вечора. Під’їхав своїм автомобілем і припаркувався на майданчику для працівників залізниці, розташованому на південь від пакгаузу. Подався проходом, що йшов збоку до колій, побачив труп у занедбаній ремонтній ямі між першою колією і старими ремонтними майстернями. Подзвонив черговому начальникові, той відразу ж дав знати залізничній поліції і приватній охоронній компанії, що стежила за порядком на вокзалі Сен-Жан. Вони викликали поліцію — найближчий комісаріат був на майдані Капуцинів.
Анаїс знала, що було далі. О першій ночі розбудили прокурора республіки. Той уже зателефонував до головного поліційного управління Бордо, на вулиці Франсуа-де-Сурді, й наказав викликати чергового офіцера. Тобто її. Більше нікого там і не виявилося. Решта роз’їхалася на виклики, яких через імлу було більше, ніж завжди. Дрібниці всілякі — дорожні пригоди, пограбування, запропащі люди… І ось
