Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Вони рушили вокзальним будинком. Співробітник залізничної поліції видав їм флюоресцентні помаранчеві камізельки. Застібаючи на грудях липучку, Анаїс на мить зупинилася, щоб із захватом глянути на тридцятиметрові сталеві конструкції, що губилися в імлі. Вони поминули платформу і вийшли на колії. Чолов’яга із залізничної поліції весь час балакав. У них такого ще не бувало. За наказом прокурора рух потягів перекрили на дві години. Небіжчик у ямі — це жахіття якесь! Усі просто приголомшені…

Анаїс не слухала його. Липка вогкість осідала на шкіру, проймаючи холодом до самісіньких кісток. Крізь імлу сяяли червоні вогні вокзалу, що зливались у якісь криваві миготливі сузір’я. З висячих кабелів скапувала вода. Запітнілі від конденсату рейки губилися вдалині в непроникливій в’язкій імлі.

Переступаючи шпали, Анаїс підвихнула гомілку.

— Можна посвітити під ноги?

Залізничник опустив лампу нижче і знову заходився балакати. Анаїс дізналася з його розповіді декілька технічних подробиць. Коліями під парними номерами ішли потяги до Парижа, під непарними — на південь. Електричні кабелі над коліями називаються «зчепленнями», а оті залізяки, що стирчать на дахах локомотивів, — струмоприймачами. Поки що вся ця інформація була для неї зайва, та бодай створювала враження, що вона знайомиться з місцем злочину.

— Отут.

Встановлені експертами-криміналістами ліхтарі пронизували нічну пітьму, наче довкола відразу спалахнуло декілька дрібних зимних місяців. Білясті пасмуги від них неначе прорізали темряву. Трохи далі був Центр технічного обслуговування, де видно було швидкісні потяги і крайові експреси, дрезини і моторові вагони, укриті сріблястою патиною[3]. Тут-таки стояли товарні вагони і тягачі — аналог портових буксирів, за допомогою яких потяги виводять на вокзал. Усі ті могутні чорні механізми скидалися на мовчазних титанів.

Вони пролізли попід обгороджувальною стрічкою з написом: «Поліція. Проходити заборонено». То було місце скоєння злочину. Ремонтна яма. Хромовані стояки прожекторів. Експерти в білих комбінезонах із синьою смугою. Анаїс здивувалася, як хутко вони приїхали: найближча криміналістична лабораторія була в Тулузі.

— Хочете поглянути на тіло?

Перед нею стояв офіцер антикримінальної бригади, під флюоресцентною камізелькою в нього був дощовик. Надавши обличчю відповідного виразу, вона кивнула. Мусила стримувати нетерпляче збудження, що охопило її. А ще ж ця імла! Якось, ще як була вона студенткою, професор права прошепотів їй у коридорі: «Ви — справжнісінька Аліса у Країні див! Головне для вас — знайти світ, що був би вам сумірний…» Відтоді минуло вісім років. І ось вона чвалає шпалами, щоб поглянути на труп. Світ, що був би вам сумірний…

У ямі завдовжки п’ять і завширшки два метри панувала звична для місця злочину метушня, хіба що ще й тісно там було. Криміналісти пхали одне одного ліктями, наступали на ноги, знімали за допомогою монохромних ламп, що працюють у діапазоні від інфрачервоного до ультрафіолетового світла, вивчали кожен міліметр ґрунту і брали його зразки, пакуючи їх в окремі торбинки.

У цьому безладі Анаїс удалося розгледіти труп. Двадцятирічний хлопчина. Голий. Виснажений. Геть увесь у татуюваннях. Кістки напинають шкіру, бліду до майже фосфорної білизни. Рейки, що йшли угорі ями, здавалися рамою для тієї картини, яка відкрилася перед нею. Їй спали на думку полотна мистців епохи Відродження. Страдник з безкровним тілом, що в неприродній позі закляк у глибині церкви…

Та найдужчий жах чекав її попереду.

Мерця увінчувала не людська, а бичача голова.

Величезна чорна довбешка, відтята по самісіньку шию, важила вона, либонь, із півцентнера.

До Анаїс нарешті дійшов сенс того, що вона побачила. Усе це було реально. У неї задилькотіли коліна. Погамувавши млість, що навалилася на неї, вона схилилася і змусила себе зібратися з думками. Варіантів було тільки два. Або ж убивця відрубав жертві голову і притулив до плечей бичачу довбешку, або нахромив свою страшну здобич просто на небіжчикового черепа. Символіка обох варіантів була зрозуміла: він забив Мінотавра. Сучасного Мінотавра, загубленого у плетиві залізничних колій. Тобто в лабіринті.

— Можна спуститися?

Їй дали бахіли і паперового капелюха, схожого на чепчика. Вона почала спускатися залізною драбинкою, що стояла в ямі. Криміналісти одійшли, щоб дати їй дорогу. Вона присіла навпочіпки, оглянула все і побачила, що голову тварини нахромили на людську голову.

Отже, друге припущення виявилося правильним. Убивця надів бичачу голову на голову мерця, доклавши, мабуть, неабиякого зусилля. Навряд чи від черепа вбитого лишилися рештки, які можна буде ідентифікувати.

— Певне, він видовбав ізсередини бичачу шию…

Анаїс обернулася. То був судмедексперт Мішель Лонґо. Через накидку з каптуром, що робила їх схожими на примари, вона не відразу впізнала його.

— Коли настала смерть? — запитала вона, зводячись на ноги.

— Поки що зарано назвати точний час. Але не менш ніж добу тому. Холоднеча і туман дуже ускладнюють працю.

— І він увесь цей час лежить тут?

Лікар розвів руками в рукавичках. Із-під складок каптура блищали його протисонячні окуляри фірми «Персол».

— Можливо, вбивця перетягнув тіло сюди сьогодні ввечері. Хтозна…

Анаїс подумала про туман, що просто поглинув усе місто. Авжеж, у цій гороховій юшці вбивця міг зробити це коли завгодно.

— Вітаю!

Вона звела очі, притуливши до чола долоню дашком. У білому світлі прожекторів біля ями видніла чітка жіноча постать. Обличчя вона не бачила, та відразу впізнала заступницю прокурора Вероніку Руа. Та була, сказати б, її двійником. Тридцятирічна Вероніка, яка походила із заможної бордоської родини, рухалася тими самими шляхами, що й Анаїс. Обидві навчалися у найпрестижніших приватних школах, потім вступили до Університету імені Монтеск’є. Їхні шляхи перетиналися у вбиральнях наймодніших нічних клубів міста. Вони ніколи не були ані подругами, ані ворогами. Тепер їхні шляхи регулярно перетиналися на професійній ниві. Вішальник. Труп жінки з понівеченим обличчям — чоловік жбурнув у неї мікрохвильову піч. Дівчина-підліток із перерізаною горлянкою. Що ж, це не найліпші причини для приязної балачки.

— Вітаю, — буркнула Анаїс.

Вона так і стояла в ямі, а заступниця прокурора нависала над нею. Вероніка була у фірмовій шкірянці від «Задек енд Вольтер», яку давно вже нагледіла собі Анаїс у вітрині крамниці на бульварі Жоржа Клемансо.

— Здуріти можна, — буркнула Вероніка. Вона побачила тіло.

Анаїс була вдячна їй за ту дурнувату фразу, що так добре відбивала увесь жах тієї ситуації. Отже, в неї ті самі почуття від побаченого. Жах і заразом збудження. Сталося те, про що обидві так мріяли, — мріяли і боялися цього. Гучна справа про вбивство. Злочинець-маніяк. Усі