Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Вона загальмувала перед червоним сигналом світлофора, що вогненною кулею сяяв у миготливій імлі, потім, не чекаючи, доки загориться зелений, стрімко взяла з місця. На даху авта вона заздалегідь поставила блимавку, та сирени вмикати не стала. Блакитний маячок у каламутній вечірній імлі…
Анаїс подумки спробувала зосередитися на розслідуванні, та в неї нічого не вийшло. Її душив гнів. На саму себе вона гнівалася. Ну чому вона, мов дурнувата, кидається на кожного чоловіка? Постійна невдоволеність, постійне бажання сподобатися… Як можна бути такою схибленою на коханні? Мабуть, самотність перейшла в неї у патологію. Звідси надчутливість до всього, що стосується кохання…
Коли вона бачила закохані пари на вулицях, у неї стискалося горло. Якщо в кіно герої цілувалися, з очей у неї котилися сльози. Звістка про те, що якась зі знайомих дівчат виходить заміж, змушувала її відкривати упаковання лексомілу. Їй було нестерпно дивитися на чуже кохання. Серце стало суцільним наривом, що гострим болем відгукувався на кожен дотик. Вона знала, як зветься ця недуга. Невроз. Знала також, хто їй потрібен, щоб зцілитися. Психоаналітик. Лихо тільки в тому, що з ранньої юності вона побувала в цілого легіону психоаналітиків. Безрезультатно.
Анаїс припаркувала свого «гольфа» біля собору й, не знімаючи рук із керма, заплакала. На декілька довгих хвилин вона дала вихід рясним сльозам. Це дало їй полегшу. Вона витерла сльози, висякалась і постаралася зібрати думки. Про те, щоб приїхати до поліційної дільниці в такому вигляді, не могло бути й мови. Там чекають лідера. А не шмаркате дівча.
Вимкнувши радіо, вона проковтнула пігулку лексомілу. Дістала айпода, наділа навушники. Поки подіє заспокійливе, не зашкодить трохи музики. Поллялися звуки «Райз» Ґабрієлі. Журлива пісня початку двотисячних, написана під впливом семпла Боба Ділана. У пам’яті один за другим спливали спогади. А тим часом диво-препарат долав журбу.
Вона не завжди була така. Нервова. Неврівноважена. Схильна до депресії. Колись вона була зразком рішучої і надзвичайно привабливої дівчини. Певної свого становища, свого чару, свого майбутнього. Батько був чільний фахівець із виноробства, коло нього упадали виробники найславетніших марок бордоських вин. Кам’яниця в Медоці. Відмінне навчання в ліцеї Тіволі. Атестат зрілості в сімнадцять років. У вісімнадцять — студентка правового факультету. Життєва програма: здобути магістерський ступінь із юриспруденції, а потім, як батько, другу вищу освіту зі спеціальності «наукове виноробство», після чого зробити кар’єру в царині правового захисту виноробів. Не програма, а цукерка.
До двадцяти років Анаїс ні на крок не відступила від того плану. Навіть коли часом цей план передбачав певні поблажки. Молодість повинна взяти своє… Вона бувала на бундючних балах, що їх влаштовували найліпші бордоські родини для своїх синів та доньок, й на менш формальних вечірках, що відбувалися, щоправда, у тому-таки товаристві, де учасники його впивалися найвишуканішими винами, — слава Богу, доста було спуститися в батьків льох. Частенько поверталася вона додому після відвідин чергового нічного клубу — віп-зал, прошу — і приятелювала з футбольними зірками департаменту Жиронда.
Не викликали в неї захвату однолітки. Одні пиячили, другі нюхали кокаїн, і навпаки. Їхні прагнення не виходили за межі танцмайданчика. Жоден із цих таткових синочків не хотів навіть грошенят заробити побільше, бо їх у кожного й так був повен капшук. Часом їй спадало на думку, що вона воліла б народитися вбогою і стати якоюсь хвойдою, походюхою, щоб без найменших докорів сумління видурювати грошенята в цих багатих телепнів. Та нічого не вдієш, вона була така сама, як і вони. І неухильно йшла тим шляхом, що накреслив її батько.
Мати її, щира чилійка, за декілька місяців після пологів зсунулася з глузду. Вони тоді жили в Сантьяго, де Жан-Клод Шатле працював над селекцією виноградного сорту Карменер — у Франції він геть зійшов до пропащого стану, зате буйно розрісся в узгір’ях Анд. Занепокоївшись здоров’ям дружини, Жан-Клод вирішив повернутися до рідної Жиронди, певен, що не залишиться тут без роботи.
Отож, гармонію їхнього щасливого життя псувала тільки божевільна матінка, яку вони щотижня відвідували у психлікарні в сусідньому Тор’яці. В Анаїс із тих відвідин збереглися тільки невиразні спогади: вона збирає жовтець, а тато гуляє попід руку з мовчазною жінкою, що так її і не впізнала. Вона померла, коли Анаїс було вісім років. Розум до неї так і не повернувся.
Після цього гармонію ідеальної родини ніщо вже не порушувало. Батько чимало працював і паралельно виховував любу донечку, яка віддячувала йому покірною слухняністю. Вони були чимось на кшталт подружньої пари, хоча, скільки вона пам’ятала, в їхніх взаєминах не було нічого образливого чи такого, що обмежувало її свободу, тим паче й нездорового. Тато хотів лише одного: щоб вона була щаслива, а щастя для неї мало полягати у відповідності до визнаних норм. Іншими словами, доня має бути відмінницею і чемпіонкою з їзди верхи.
Скандал вибухнув у 2002 році.
Їй був двадцять один рік, як світ довкола неї став із ніг на голову. Газети. Чутки. Погляди. Люди витріщалися на неї. Закидали її запитаннями. На жодне в неї не було відповіді. Це було фізично неможливо. Вона втратила голос. Упродовж майже трьох місяців неспроможна була вимовити бодай одного звуку. Чисто психосоматичне явище, виснували лікарі.
Передовсім вона вибралася з батьківського дому. Спалила всі свої сукні, розпрощалася зі своїм конем, якого колись подарував їй батько, — якби могла, то застрелила б того бідолашного коника. Порвала стосунки з давніми друзями. Скрутила дулю всій тій золотій молоді. Про дотримання пристойності вже й мови не могло бути. Тим паче про якісь контакти з батьком.
Настав 2003 рік.
Вона скінчила магістратуру з правознавства. Захопилася бойовими мистецтвами, засвоїла крав-магу й кікбоксинг. Узялася до спортивної стрільби. Вона вже поклала собі, що піде працювати в поліцію. Присвятить себе захистові справедливості. І відмиється від довгих літ облуди, що від самісінького народження отруїла її життя, її душу і кров.
2004 рік.
Вона вступила до Вищої державної школи офіцерів поліції в Канн-Еклюзі. Півтора року навчання. Процедурні тонкощі. Методи слідства. Суспільні стосунки. Анаїс закінчила школу перша у випуску і здобула право самостійного вибору майбутнього місця праці. Спершу вона вирішила попрацювати у звичайній поліційній дільниці в Орлеані, спробувати,
