Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Фрер повернувся до шпиталю о першій годині дня, устигнувши трохи подрімати на дивані. За ковдру йому були теки з історіями недуг. У відділенні швидкої допомоги не було нікого. Ні змордованих депресією пацієнтів, ні п’яних мов чіп волоцюг, ні навіжених психопатів, яких загарбували просто на вулиці. Ото вже пощастило. Він поздоровкався з медсестрами, забрав у них свою пошту і видруковані напередодні історії й подався до свого кабінету, що був йому і кімнатою для консультацій, і заразом покоєм для відпочинку.

Спершу він відкрив конверта з протоколом затримання чолов’яги з амнезією в районі вокзалу Сен-Жан. Підписав його якийсь Ніколя Пеляс, капітан поліційної дільниці на майдані Капуцинів. Учора вночі Фрер не став розпитувати ковбоя і навіть не намагався з’ясувати, що з ним сталося. Просто оглянув його, призначив знеболювального укола і послав спати. Завтра буде видно.

Перші рядки протокола змусили Фрера забути про все.

Незнайомця знайшли залізничники приблизно опівночі у мастильні біля першої колії. Він зірвав замка й ховався у повітці. Коли його спитали, що він там робив, той нічого не зміг відказати до ладу, навіть імені свого не назвав. Крім стетсонівського бриля і техаських чобіт із вузькими носаками, на ньому було сіре вовняне пальто, пошарпаний вельветовий піджак, бавовняний светр із написом «Чемпіон» і подерті джинси. Документів, що дозволяють з’ясувати особу, в нього не було. Чоловік вочевидь перебував у шоковому стані, насилу балакав і, напевно, не завжди розумів, про що його запитують.

Ще й надто, у руках він тримав два предмети, з якими не хотів розлучатися. Величезного розвідного ключа завдовжки 450 міліметрів і телефонного довідника Аквітанії за 1996 рік — одну з тих цеглин, надрукованих на цигарковому папері, де налічуються тисячі сторінок. На ключі й на довіднику були сліди крові. Пояснити, звідки в нього ці предмети, «техасець» не зміг, як і не зміг сказати нічого про кров на них.

Співробітники залізничної охорони привели його до вокзального медпункту, гадаючи, що він поранений. Та огляд не виявив на ньому й подряпини. Отож, кров на ключі й на довіднику належала іншій людині. Старший охоронець зателефонував до поліції. За чверть години підкотив Пеляс зі своїми людьми. Вони забрали чолов’ягу і викликали чергового районного лікаря, який зв’язався з Фрером.

Допит у поліційній дільниці нічого не дав. Чолов’ягу сфотографували і зняли відбитки пальців. Криміналісти взяли проби слини і волосся, щоб перевірити його ДНК у базі даних автоматизованої національної системи генетичної інформації. Крім того, на долонях і під нігтями у нього виявилися частинки пилу, які відразу ж послали на аналіз, — на його результати ще й досі чекали. Звісно ж, поліція вилучила розвідного ключа й телефонного довідника як речові докази. А докази чого?

Задзеленчав сигнал виклику. Фрер зиркнув на годинника — 15.00. Еге ж, розпочинається. З недужими, що їх привозила швидка, і пацієнтами стаціонару йому не загрожувало безділля. Він прочитав повідомлення на екрані ручного монітора: проблема в одномісній палаті для несамовитих у західному корпусі. Узявши лікарського саквояжа, він побіг центральною алеєю, що так і тонула в імлі. У шпиталі було з десяток корпусів. У частині з них утримувалися хворі з різних країв Аквітанії, інші спеціалізувалися на певних захворюваннях — токсикоманії, сексуальних збоченнях, аутизмі тощо.

Західний корпус був третій зліва. Фрер кинувся вперед центральним коридором. Білі стіни, брунатний лінолеум, зовнішні рури опалення — кожен корпус ізсередини мав однаковий вигляд. Нічого дивного, що, повертаючись сюди на повторне лікування, пацієнти ходили манівцями в пошуках своєї палати.

— Що тут скоїлося?

Інтерн розлютився від того запитання.

— А ви що, самі не бачите, що скоїлося, еге?

Фрер не звернув уваги на ту грубість. Він зазирнув крізь оглядове віконце у палату. Там у кутку, зібгавшись клубком, сиділа гола жінка з дуже білою шкірою, замурзана лайном і сечею. Закривавленими пальцями вона здирала зі стін вапно, пхала до рота і старанно жувала.

— Зробіть ін’єкцію, — незворушно звелів Фрер. — Три одиниці локсапаку.

Він упізнав її, хоч імені й не пам’ятав. Вона вже тут лікувалася. Певно, її привезли вранці. Шкіра в неї була біла, немов пігулка аспірину. На обличчі жах. Страшенно худа, самий скелет, кістки аж стирчать. Вона знай дерла зі стіни вапно і жменями, немов кукурудзяні пластівці, запихала до рота. Кров була в неї на пальцях, на шматках вапна і на губах.

— Чотири, — поправив себе він. — Чотири їй зробіть.

Фрер давно вже відмовився міркувати над безсиллям психіатрів. Із хронічними навіженцями можна було вчинити тільки одне: приголомшити добрячою дозою заспокійливого і чекати, аж поки буря ущухне. Не бозна-що, але ліпше, як нічого.

Повертаючись назад, він завернув до свого відділення імені Анрі Ея. Тут було двадцять вісім пацієнтів, усі зі сходу. Шизофренія. Депресія. Параноя. І декілька не дуже зрозумілих випадків.

У приймальні йому дали ранковий звіт. Істеричний напад. Кухонна сварка. Наркоман, який десь знайшов мотузка і перепнув собі ним прутня. Рутина.

Фрер поминув їдальню, де висів задавнений тютюновий чад — навіженцям дозволялося палити. Відчинив ще одні двері. У ніс ударило запахом спирту — то була процедурна. Привітався з декількома давніми пацієнтами. Гладун у білому костюмі певен, що він директор інституту. Негр, що уважно вивчав долівку в коридорі, якою пройшов уже чимало кілометрів. Ще один чоловік із глибоко посадженими очима — він розгойдувався на носаках, наче іванець-киванець.

В ординаторській він поцікавився, як справи у безпам’ятного. Інтерн погортав журнала. Ніч минула спокійно. Ранок теж без пригод. О десятій ранку ковбоя забрали до Пеллеґрена, щоб провести нейробіологічне обстеження, де він категорично відмовився від рентґену і будь-яких інших просвічувань. Лікарі, що оглядали його, не виявили в нього ніяких фізичних ушкоджень. Вони схилялися до думки, що це випадок дисоціативної амнезії, викликаної травмою емоційного характеру. Це означало, що той «техасець» або сам зазнав, або став свідком чогось такого, що геть відбило йому пам’ять. І що ж це було?

— Де він зараз, у палаті?

— Ні. У залі Каміли Клодель.

Одна з особливостей новітньої психіатрії — звичай називати корпуси, алеї, відділення іменами славетних пацієнтів. Навіть у божевілля є свої ідоли. У залі Каміли Клодель проводили арт-терапію. Фрер завернув у коридор, відімкнув одні з-поміж дверей праворуч і опинився в кімнаті, де пацієнти малювали, ліпили, плели вироби з верболозу або складали фігурки з паперу.

Він поминув скульпторів і художників і підійшов до столу, де сиділи кошикарі, що зосереджено робили не лише кошики,