Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Ковбой умостився біля самісінького краю стола. Навіть навсидячки він сантиметрів на двадцять височів над рештою пацієнтів. Шкіра немов порізана павутинням зморшок. Він так і не зняв свого недоладного капелюха. Великі блакитні очі світилися на його грубому обличчі.
Фрер підійшов ближче. Велетень працював над кошиком у вигляді човника. У нього були мозолясті руки. «Робітник або селянин», — подумав Фрер.
— Добридень.
Чолов’яга звів очі й закліпав. Світла крайка довкола його зіниць скидалася на рідкий перламутр.
— Привіт, — відказав він і вказівним пальцем, як справжній герой родео, трохи підняв бриля.
— Що це ви робите? Корабель? Чи рукавичку для баскської пелоти[1]?
— Поки що не знаю.
— Ви бували у Країні Басків?
— Не знаю.
Фрер узяв стільця і сів до нього на три чверті оберту.
Світлі очі відразу ж знову втупилися в нього.
— Ти спихіатр?
Він зазначив собі переставу літер. Дислексія? Та й звертається на «ти». Та це швидше добра прикмета. Матіас вирішив, що теж буде так звертатися до нього.
— Мене зовуть Матіас Фрер. Я завідувач цього відділення. Це я вчора підписав постанову про твою госпіталізацію. Ти добре спав?
— Мені весь час мариться той самий сон.
Чолов’яга плів косички з лози. У кімнаті стояв дух болота і вогкого очерету. Крім разючого капелюха, на ньому були майка і бавовняні штани, які видали в шпиталі. Грубі мускулясті руки поросли шпакувато-рудими волосинами.
— І який це сон?
— Спершу спека. Потім усе біле…
— Що біле?
— Сонце… Адже сонце, знаєш, воно ж люте, знищує все довкруги.
— А де все воно відбувалося? Ну, в цьому сні?
Ковбой стенув плечима, не покидаючи плетіння. Збоку могло здаватися, ніби він в’яже на спицях. Вигляд у всього цього був кумедний.
— Та я наче йду селом. Мури білі. Це іспанське село. А, мо’, грецьке? Хтозна. І раптом бачу свою тінь. Вона йде попереду мене. По стіні. І по землі теж. Дуже пряма тінь, така, бач, вертикальна. Як опівдні.
Фрерові стало недобре. Йому снився точнісінько такий самий сон якраз перед зустріччю з цим безпам’ятним. Що це, провіщення недуги? Ні, він у те не вірив. Та йому подобалася теорія Карла Ґустава Юнґа про синхронність. Славетний приклад: пацієнтка розповідала йому про золотого скарабея, а тим часом у вікно кабінету вдарилася срібляста кузька. Золотавої барви.
— А далі? — не вгавав він. — Що далі було?
— Якийсь спалах, ще біліший. Наче вибух, тільки безгучний. А далі я більше нічого не бачив. Наче осліп.
Праворуч захихотіли. Фрер здригнувся. За ними спостерігав малесенький чоловічок, майже курдупель, з потворною головою горгулії[2], він сидів біля ніжок стола. Антуан, прозивають його Тото. Нешкідливий.
— Постарайся згадати.
— Я почав тікати. Отими білими вулицями.
— І все?
— Еге ж. Ні. Коли я втік, моя тінь застигла. Там, на стіні. Як ото в Хіросімі.
— У Хіросімі?
— Коли на них кинули бомбу, на камінні лишилися тіні загиблих людей. Ти що, не чув про це?
— Ага, справді, — кивнув Фрер, невиразно згадавши, що таке явище спостерігалося.
Вони помовчали. Чолов’яга сплів докупи декілька вербових лозин. Раптово звів голову. У тіні, яку відкидав на смагляве лице стетсонівський бриль, його очі спалахнули.
— Що скажеш, лікарю? Що все воно означає?
— Напевно, це символічна версія тієї події, яка сталася з тобою, — навмання припустив Фрер. — Білий спалах може означати втрату пам’яті. Шок, якого ти зазнав, накрив твої спогади білим аркушем паперу.
То була, звісно, дурня, псевдопсихіатрична маячня, та звучала вона цілком переконливо, хоча й не мала жодного обґрунтування. Хоч він достеменно знав, що ураженому мозкові геть начхати на гарні фрази й логічні конструкції.
— Так, але воно купи не держиться… — тихо сказав хворий. — Цей сон… він давно вже мені мариться.
— Тобі просто так здається, — відказав Фрер. — Було б дивно, якби ти пам’ятав, що тобі снилося до того, як ти втратив пам’ять. Ці спогади належать твоїй внутрішній пам’яті. Твоїй особистій пам’яті. Тій, що була уражена. Розумієш?
— А в нас хіба їх декілька?
— Можна сказати й так. У нас є культурна пам’ять, загальна пам’ять — з нею, наприклад, пов’язані твої спогади про Хіросіму. Та є й автобіографічна пам’ять — вона стосується лише твоїх особистих переживань. Як тебе зовуть. Яка в тебе родина. Ким ти працюєш. Що тобі сниться.
Велетень поволі похитав головою.
— Не уявляю я, що зі мною буде. Порожньо в моїй довбешці.
— Не хвилюйся. Усі твої спогади з тобою. Найчастіше такі провали у пам’яті досить швидко минають. І в нас є способи стимулювати твою пам’ять, якщо це триватиме довше. Різні тести і вправи. Ми розбудимо твій мозок.
Незнайомець звів на нього погляд своїх сірих очей.
— Чому сьогодні вранці ти відмовився від рентґену?
— Не до душі мені все те діло.
— Тобі вже робили рентґен?
Відповіді не було. Фрер вирішив не наполягати.
— А як щодо минулої ночі, — знову озвався він, — нічого не пощастило згадати?
— Ти маєш на увазі, чому я опинився в тій халупі?
— Та хоча б.
— Ні.
— А про розвідного ключа? І про телефонного довідника?
Чолов’яга насупився.
— На них наче кров була, еге?
— Так, на них була кров. Звідки вона взялася?
Фрер промовляв упевненим і владним голосом. Обличчя велетня напружилося, потім на ньому з’явилася досада.
— Не… не пам’ятаю я…
— А твоє прізвище? Твоє ім’я? Звідки ти родом?
Фрер пошкодував, що вивалив на того неборака стільки запитань. Надто вже гостро. Надто вже швидко. Переляк пацієнта переростав у паніку. Губи його затремтіли.
— Ти погодишся на сеанс гіпнозу? — дуже м’яко запитав він.
— Оце простісінько зараз?
— Та ліпше завтра. Спершу треба відпочити.
— І це мені допоможе?
— Певності нема. Але гіпноз дасть нам змогу…
На поясі в нього задзеленчав сигнал виклику. Зиркнувши на дисплей, він хутко підвівся.
— Пора вже. Терміновий виклик. А ти поки що подумай над моєю пропозицією.
Ковбой помалу підвівся з-за столу — на зріст він був десь із метр дев’яносто — і простягнув лікареві
