Червоний горобець - Метьюз Джейсон

вікторіанській халупі на лісистому пагорбі. І постійне ходіння на оглядини, як він називав це, — п’ять, шість, дванадцять годин на день, під час яких цей балакучий головатий какаду торочив Нейтові про ОГПУ, НКВД та Кембриджську п’ятірку, прямо як той підручник з історії Холодної війни.

День перший: вони прочесали весь пагорб, зранку — знизу вгору, ближче до вечора — згори вниз, оглядаючи будинки, машини, припарковані близько одна до одної уздовж хідника, бур’яни, що розповзлись на тротуари, запнуті портьєри на вікнах. Шукали вірогідних місць відправки сигналу, сховків, ближніх парків — ознак перебування агента. Нічого не отримали.

День другий: у різний час пройшлися біля будинку Сантіні, щоб відзначити, в якому положенні жалюзі, чи пересували порожній горщик для герані, що могло б слугувати сигналом. Уночі діяли обачно, пройшли повз темний будинок лише раз, побачили тьмяне світло за жалюзі в горішній кімнаті. Сидить у темряві, виглядаючи на вулицю? А може, має іншу квартиру, орендовану на вигадане ім’я, для зустрічей з керівником? Нічого не отримали.

День третій: мимохідь запитали про неї в запилюженому сімейному магазині на розі. Її ніхто не знав, усім байдуже. «Сука, як же це ми, мабуть, виглядаємо, — подумав Нейт, — містик із контррозвідки та його молодий посіпака», і переповів Бенфорду жарт, але той сказав йому, якщо він не пильнуватиме, то відправить його додому, на що Нейт відповів:

— Що пильнувати?

Вони ж просто займаються дрочкою у Нью-чорт-йому-в-сраку-Лондоні, Коннектикут. Нічого не отримали.

Вони працювали на грані; Бенфорд вирішив тримати цю справу якнайдалі від ФБРівських лап з їх пістолетами і бейджами.

— Якщо вона підготовлений Центром агент, то внюхає халепу ще задовго до того, як до її ґанку хтось під’їде. Змиється за дев’яносто секунд, побачивши або почувши те, що їй не сподобається. Їх так тренують.

Треба зробити все самим.

День четвертий: вони знову повторили все. Тієї ночі шторм хитав дерева і грюкав віконницями їхньої кімнати, обірвало електрику, та радіо на нижньому поверсі працювало від батарейок. Нейт прокинувся від спалаху блискавки й побачив, як Бенфорд сидить у кріслі біля вікна, дивиться на бурю з серйозним і моторошним виглядом. Він бачив обличчя дванадцяти російських агентів ЦРУ, що зникли за один рік, 1985-й, у Рік шпигуна, всі жертви Еймса і Ганссена, жертви незбагненної зради, що згодувала їх ненажерливим доменним печам Радянського Союзу.

А от обіди з Бенфордом були справжнім випробуванням, викликом. Це були не просто посиденьки з балачками, а серветки з лобстерами, гострий соус, устричні крекери та оцінювання клем-чаудеру — надто вершковий, надто багато картоплі, надто водянистий, недостатньо зернистий, треба трохи доварити — і обговорення різниці між звичайною та атлантичною тріскою і того, що входить і не входить до новоанглійської печені.

— Ніякої гвоздики. Ніколи. Цих правил не можна порушувати, — сказав мисливець на кротів Бенфорд.

Не маючи нічого для продовження, в четвер увечері, за вечерею, Бенфорд оголосив, що час зайти до будинку Дженніфер Сантіні наступного ранку.

— «Зайти»? — кинув Нейт через стіл.

Вони вечеряли в «Балклі гауз» на Бенк-стрит, неподалік від порту.

— Бенфорде, що ви маєте на увазі, кажучи «зайти»?

Бенфорд саме пиляв здоровенний шмат ростбіфу з кров’ю, крутячи головою з боку на бік, щоб краще різалось м’ясо. Нейт поклав свою виделку та ніж.

— Заспокойся, — сказав Бенфорд, жуючи. — Кажучи «зайти», я маю на увазі, що двоє офіцерів Центрального розвідувального управління, котрі, за збігом обставин, наразі залучені до некоординованого, а значить, і нелегального контррозвідувального розслідування під юрисдикцією ФБР, що обумовлено Урядовою постановою № 12333, вчинять неузаконене вторгнення до приватного помешкання вірогідно ні в чому не винної громадянки США, проти якої немає жодних доказів.

Він знову опустив погляд на тарілку й ляпнув на свій ростбіф ще вершкового соусу з хроном.

— Оце я й маю на увазі, — сказав він, відтак додав: — Цей соус із хроном просто чудовий.

***

День п’ятий: тихий ранок п’ятниці. Вони дочекалися десятої, затим пішли без капелюхів і з порожніми руками до невеличкої брами, що вела до задвірка двоповерхового будинку Сантіні. У вікнах будинків уздовж вулиці було порожньо. Задні двори занехаяні. Біля перекошеної халупи, на голій землі, валялася перекинута балія. Бенфорд піднявся дерев’яними сходами й посмикав задні двері. Вони виявились замкнені, тож він заглянув крізь ситцеві портьєри. Вдома нікого.

— Ви можете зламати замок? — спитав Нейт, стоячи за Бенфордом і зазираючи крізь портьєру.

— Не вигадуй, — сказав Бенфорд. Він і досі мав удома восьмидоріжковий касетний програвач.

— Видавимо вікно?

— Ні. Другий поверх, — сказав Бенфорд, розв’язав шнурок на черевику, підійшов до електричного проводу, прибитого збоку до будинку, і обв’язав його шнурком, залишивши звисати петлю.

— Вузол прусик, — сказав Бенфорд і показав Нейту, як стати в петлю однією ногою і підтягувати повзунок угору, на фут за раз, щоб піднятися по дроту до незамкненого вікна на другому поверсі.

«Курва, і де він того тільки навчився?» — подумав Нейт, даючи сигнал, що дістався на місце.

Горішня кімната була порожня, спальня, якою не користувалися. Нейт підійшов до дверей і заглянув униз, у будинок. Свиснув перевірити, чи нема там часом собаки, та у відповідь нічого не ворухнулося. Уявив собі, що російський агент може мати добермана чи ротвейлера, який тихенько охоронятиме будинок.

Нейт прокрався донизу дерев’яними сходами, товсте поруччя з червоного дерева поскрипувало, поки він спускався. Про­йшовши навшпиньки через кухню в стилі 1950-х, що пахла пшеницею, насінням і олією, Нейт відімкнув задні двері і впустив Бенфорда.

— Здається, тут порожньо, — сказав Нейт.

Вони з Бенфордом тихо пройшли кімнатами першого поверху. Їх огорнуло відчуття ризику проникнення у приватну власність. Будинок пахнув оздоровницею. Лінімент і запорошені батареї, повітря нерухоме, невідповідне яскравому літньому дню.

Будинок мав дві передні кімнати — їдальню й вітальню, що виходили вікнами на вулицю. Всі вікна були затягнуті ситцевими мереживними портьєрами. Павутинчасте сонячне світло спадало на пошарпані килимки, застелені на темну підлогу з твердої деревини. Меблі були важкі, темні й роздуті, із покривалами — справжніми покривалами — на підлокітниках і спинках крісел та дивана. На поличці понад закопченим каміном вишикувались бакелітові чашки й фігурки — чашка у вигляді голови морського капітана й іспанська дівчина в мантильї. На одному з абажурів з нижнього краю звисала бахрома з помпонами. Біля каміна стояла кочерга з кованого заліза. Рот Бенфорда не закривався, поки він оглядав цей декор.

— Вона, певно, вичистила половину португальських крамничок старожитностей у Фол-Рівері, щоб прикрасити будинок.

Праворуч від вітальні був невеличкий кабінет із письмовим столом і низькою книжковою шафою, напакованою журналами й газетами. На столі лежав невеличкий стос рахунків за компослуги і стояла біло-синя порцелянова шхуна з написом «Ахой», виведеним на носі.

— Перевір стіл, — сказав Бенфорд. — А я піду подивлюся нагорі.

Нейт спіймав себе на дурнуватому відчутті небажання розділятися з Бенфордом, але все ж кивнув і почав одна за одною витягувати шухляди. Порожньо. Засовуючи нижню шухляду, він відчув спротив і почув хрускіт паперу. Повністю витягнув шухляду і в кінці ніші побачив скручений аркуш. Простягнув руку й дістав його, розгорнув на столі. Це був план, на одинарному аркуші, з поперечними розрізами деталей і електричних схем. На аркуші було написано «Секція 37, кріплення і підпори». Деталі субмарини?