Чотири після півночі - Стівен Кінг

— А якщо ми пролетимо крізь неї, а потім знову повернемо на схід?

— Вегас. Але Лас-Вегас виявиться для нас поза досяжністю… — Браян кинув погляд на приладову панель, — менше, ніж через вісім хвилин. — Я вважаю, це мусить бути «ЛАМ». Аби туди дістатися, мені знадобиться щонайменше тридцять п’ять хвилин. І це абсолютно в обріз, навіть якщо вони дадуть нам прямий коридор і приберуть геть усе з дороги. Це дає нам… — він знову глянув на хронометр, — щонайбільше двадцять хвилин на те, щоб зараз з цим розібратися і пролетіти крізь цю діру.

Боб уважно дивився на Ніка.

— А як щодо вас? — спитав він.

— Що ви маєте на увазі — як щодо мене?

— Я думаю, ви військовий… але не думаю, що звичайний солдат. Натомість, можливо, «САС»?[178]

Обличчя в Ніка напружилося.

— А якби я дійсно був кимсь таким, друже?

— Можливо, ви змогли б усипити нас, — сказав Боб. — Хіба людей у вашій спецслужбі не навчають таких фокусів?

Пам’ять Браяна майнула назад, до першого зіткнення Ніка з Креґом Тумі.

«Ви коли-небудь дивилися «Зоряний Шлях»? — запитав Нік тоді у Креґа. — Чудесна американська телепередача… І якщо ви, клятий ідіоте, зараз же не заглобите вашу пельку, я продемонструю вам своє володіння знаменитим Вулканським усипляючим придушенням містера Спока».

— А як щодо того, Ніку, — м’яко промовив він, — що в нас ніколи не буде більшої, ніж зараз, потреби в знаменитому Вулканському всипляючому придушенні?

Нік не ймучи віри переводив погляд з Боба на Браяна, а потім знову на Боба.

— Прошу, не змушуйте мене сміятися, джентльмени, — сказав він. — Від цього рука в мене розболиться ще гірше.

— Як це розуміти? — запитав Боб.

— Із седативними засобами я помилився, чи не так? Ну, дозвольте повідомити вам обом, що ви помиляєтеся щодо мене. Я не Джеймс Бонд. У реальному житті жодних Джеймсів Бондів не існує. Гадаю, Бобе, я міг би вбити вас ребром долоні по шиї, але, радше за все, просто залишив би паралізованим на все життя. Можливо, навіть не відключив би вас. А потім ось що ще. — Нік, трохи кривлячись, простягнув уперед свою швидко напухаючу праву руку. — Моя дійова рука долучилася до моєї недавно зламаної руки. Захиститися я, можливо, зміг би й лівою — від ненавченого опонента, — але те, про що ви говорите? Ні. Ніяким чином.

— Усі ви забуваєте про найважливіше, — промовив чийсь новий голос.

Вони обернулися. Лорел Стівенсон, бліда і виснажена, стояла в дверях кабіни. Вона, немов замерзаючи, притискала руки собі до грудей, обхопивши долонями лікті.

— Якщо ми всі відключимося, хто поведе літак? — спитала вона. — Хто поведе літак до Лос-Анджелеса?

Троє чоловіків безсловесно вирячилися на неї. Позаду них, непоміченим, знову вплив у поле зору той великий напівкоштовний камінь — проріха в часі.

— Нам срака, — тихо промовив Нік. — Ви це розумієте? Нам абсолютно смертельний гаплик. — Він коротко реготнув, а потім скривився, коли животом йому струснуло зламану руку.

— Можливо, й ні, — озвався Алберт.

Він з’явився позаду Лорел разом з Бетані; Алберт обнімав дівчину за талію. Волосся в нього прилипло до лоба просякнутими потом кучериками, але очі були ясними і кмітливими. Сфокусованими на Браяні.

— Я думаю, ви можете нас всипити, — сказав хлопець. — І думаю, що й посадити нас зможете.

— Про що це таке ти кажеш? — грубо запитав Браян.

Алберт відповів:

— Тиск. Я кажу про тиск.

24

Знову Браяна навідало те сновидіння, і то з такою жахливою потужністю, ніби він його знову переживає: Енн з рукою, притиснутою до тріщини в корпусі літака, тріщини, над якою червоним написано слова «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ».

Тиск.

«Бачиш, любий? Все залагоджено».

— Що це означає, Браяне? — запитав Нік. — Я ж бачу, щось у цьому є — це написано у вас на обличчі. Що він мав на увазі?

Браян не слухав англійця. Він дивився на сімнадцятирічного студента-скрипаля, який щойно, можливо, придумав вихід з пастки, у якій вони опинилися.

— А що потім? — спитав він. — Як бути після того, коли ми крізь неї пролетимо? Як мені прокинутися, щоби посадити літак?

— Будь-ласка, може хто-небудь пояснити, про що йдеться? — благально запитала Лорел. Вона підступила до Ніка, котрий обняв її за талію здоровою рукою.

— Алберт пропонує, щоб я скористався оцим, — постукав Браян по реостату на приладовій панелі, реостату з позначкою: «ВНУТРІШНІЙ ТИСК». — Щоб нас повністю відключити.

— Ви можете це зробити, друже? Ви насправді можете це зробити?

— Так, — відповів Браян. — Я знаю пілотів — чартерних пілотів, — які саме так і робили, коли занадто перепилі пасажири починали бешкетувати, становлячи загрозу або тим пілотам, або самим собі. Відключити п’яного, понизивши тиск всередині фюзеляжу, це не так важко. Аби вимкнути всіх, мені всього лише треба трохи зменшити тиск… скажімо, до половини атмосферного тиску на рівні моря. Це як піднятися на висоту двох миль без кисневої маски. Бум! І ти непритомний.

— Якщо ви насправді можете таке робити, чому це не використовується проти терористів? — запитав Боб.

— Тому що там є кисневі маски, правда? — запитав Алберт.

— Так, — сказав Браян. — Обслуга салону показує їх пасажирам на початку рейсу кожного авіалайнера — закрийте собі носа й рота оцією золотистою чашечкою і нормально дихайте, так? Ці маски вивалюються автоматично, коли тиск у салоні падає нижче дванадцяти фунтів на квадратний дюйм. Якщо пілот захопленого літака спробує вирубити якогось терориста, понизивши внутрішній тиск, все, що тому терористу потрібно, — це вхопити маску, одягти її й розпочати стрілянину. Інша справа на маленьких реактивних літаках, типу «Лірджета». Там, якщо падає тиск, пасажир мусить самотужки відчиняти горішній відсік.

Нік подивився на хронометр. Запасу часу в них залишалося вже тільки дванадцять хвилин.

— Я думаю, нам краще припинити про це балакати, а просто робити це, — сказав він. — Часу зовсім обмаль.

— Поки ще ні, — мовив Браян і знову подивився на Алберта. — Я можу націлити нас на центр проріхи, Алберте, і, поки ми до неї наближатимемося, почати знижувати тиск; я зможу досить точно контролювати тиск у салоні і цілком певен, що зможу відключити нас перед прольотом крізь неї. Але залишається питання, яке висловила Лорел: хто пілотуватиме літак далі, якщо ми всі будемо непритомними?

Алберт розтулив було рота; закрив його і похитав головою.

Тоді заговорив Боб Дженкінс. Голосом беземоційним, безбарвним, голосом судді, що оголошує вирок.

— Я думаю, ви можете доставити нас на місце, Браяне. Але для того, щоб ви це зробили, мусить загинути хтось інший.

— Поясніть, — різко кинув Нік.

Боб пояснив. Це не забрало багато часу.